Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Тихий вечір у кімнаті нагадує прихисток від усього світу. Я вимикаю верхнє світло, залишаючи лише теплий, затишний промінь настільної лампи. На столі в хаотичному порядку лежать книги, блокнот для записів і фотоапарат. Мій маленький хаос, у якому я знаходжу комфорт.

На підвіконні стоїть стара свічка, яку я підпалила ще зранку й так і не замінила. Вона пахне чимось солодким, медовим, але зараз у повітрі залишився лише легкий відтінок цього запаху.

Я зосереджено фотографую, нахиляючись до деталей. Книга з вигнутими сторінками, крихітна рослинка в горщику, тіні від свічки на стіні. Кожна деталь виглядає особливою через об’єктив камери.

Натискаючи затвор, я відчуваю, як тепло фотографії заповнює мене. Це момент тиші й зосередження, коли всі думки зникають, а залишаються лише світло, об'єкти і я.

Але раптом мене відволікає просте бажання — хочу чаю. Я дивлюся на чашку на столі. Холодна, забута ще кілька годин тому.

Я відкладаю фотоапарат і потягуюся. Тишу кімнати порушує легкий скрип стільця.
— Мабуть, зроблю собі щось гаряче, — шепочу я, підводячись. Чай завжди стає для мене маленькою паузою, моментом тепла серед рутини.

Погасивши свічку, я виходжу з кімнати. У коридорі панує тиша, навіть далекий шум із вітальні та кухні зникає. Можливо, всі вже розійшлися. Я відчуваю, як легкий холод торкається босих ніг, коли ступаю на підлогу.

В голові, як завжди, рояться думки, але я дивним чином відчуваю спокій. Щось є особливе в цьому вечорі, хоча я не можу точно зрозуміти, що саме.

Я повертаюся з кухні з чашкою гарячого чаю, обережно рухаючись, щоб не натрапити на Марка. Але, проходячи повз вітальню, я майже врізаюся в Остапа.

Він стоїть біля вікна, безтурботно дивлячись на нічне місто.
— О, привіт, — каже він, швидко обертаючись до мене. Його усмішка така ж, як завжди: тепла, але з ледь помітною хитринкою. — Не думав, що ти ще тут.

— Ну... я тут живу, — відповідаю я трохи сухо, намагаючись приховати свою ніяковість.

Його погляд ковзає по мені, ніби він намагається розгадати якийсь таємний сенс, прихований за моїми словами.

— Це видно, — він киває, скануючи мій одяг, а потім додає, ніби між іншим: — Ти не схожа на Марка. Дивно, адже ви так довго живете разом, але попри це ти дуже... інша.

Я не знаю, як реагувати на ці слова, тому просто знизую плечима.
— У чому саме?

Він підходить трохи ближче, нахиляючи голову, ніби намагається мене розгадати.
— У всьому. У тобі є щось таке… важко пояснити. Але це щось цікаве, а я люблю таємниці. Відчуваю, що в тобі їх валом.

Я намагаюся удати, що мені байдуже, хоча відчуваю, як незручність стискає мене зсередини.
— Може, ти просто надумуєш, — кидаю, дивлячись убік, і намагаюся обійти його.

— Ні, — його голос стає м’якшим, але все одно наполегливим. — Ти не з тих, кого можна просто не помітити.

Я відчуваю, як моє обличчя починає горіти, але змушую себе не зупинятися.
— Якщо це все, я піду, — бурчу, намагаючись проскочити повз.

— Зачекай, — раптом говорить Остап, і в його голосі з’являється щось серйозніше. — У тебе з Марком щось було?

Я різко зупиняюся. Це питання звучить настільки несподівано, що я ледь не впускаю чашку.
— Що? Ні, звичайно! — відповідаю швидко, але мій голос зрадницьки тремтить.

Остап трохи нахиляється до мене, і я відчуваю, як його погляд впивається в мене, шукаючи правду.
— Цікаво... Бо я впевнений, що він сам до кінця не знає, що з тобою робити, — його вуста ледь торкається усмішка. — Хоча старанно намагається це приховати.

Його слова зависають у повітрі, а я стою нерухомо, відчуваючи, як ця розмова зачіпає щось глибше, ніж я готова визнати.

Я не знаю, що сказати. Його слова звучать занадто прямо, занадто близько до того, про що я сама боюся думати. Хоча правильніше сказати – мріяти.
— Ти не знаєш, про що говориш, — бурмочу й швидко проходжу повз нього в коридор, не озираючись.

У грудях серце б’ється, мов шалене.  «Що це щойно було? » — думаю я, зачиняючи двері своєї кімнати. Але найгірше — частина мене хоче знати, чи Остап мав рацію.

Зранку, коли я прокидаюся, будинок ще спить. Легке світло ллється через вікно, залишаючи на підлозі тіні від дерев. Усе тихо, аж надто тихо, ніби весь світ затамував подих, чекаючи, що станеться далі.

Я встаю з ліжка, нахиляюся до дзеркала й дивлюся на своє відображення, ніби намагаюся знайти хоч якусь стабільність у цьому хаосі, що коїться всередині мене. На мені світло-блакитний топ і м’які штани від піжами. Волосся розпущене й розтріпане після сну.

Крокую коридором, і помічаю, що двері до вітальні відчинені. Без зайвих роздумів я йду туди, впевнена, що це Марк. Але, увійшовши, я зустрічаю погляд Остапа.

Він стоїть у центрі кімнати, обертається до мене й дивиться, ніби очікував побачити саме мене. 

Він не одразу говорить, але його погляд пронизливий пробирає до кісток. Я відчуваю, як у грудях спалахує хвиля незручності. Він ніби оцінює кожен мій рух, кожну деталь. Його погляд настільки уважний, що я починаю відчувати, ніби моє існування раптом стало для нього чимось бажаним. Наче все навкруги зійшлось на мені, і це просто не може не лякати.

Остап стоїть у темних джинсах і чорній футболці, що додає його вигляду впевненості й неприступності. Він посміхається, але його зосереджений, майже жорсткий погляд змушує мене напружитися. Я відчуваю, як його очі ковзають по мені, зупиняються на губах, а потім підіймаються до очей, затримуючись на кілька секунд. 

Я несвідомо відступаю на крок назад, а шкіра реагує на його погляд так, ніби він торкається мене. Це неймовірно незручно й водночас до тремтіння інтимно, настільки, що я не можу зрозуміти, чому це мене так зачіпає.

Я намагаюся уникати його очей, переводячи погляд на підлогу, але відчуття його присутності здається майже фізичним, заповнюючи простір між нами.

Вигляд Остапа дивний — він не посміхається, але в його погляді є щось таке, що змушує мене почуватися зовсім незахищеною. Це не просто зустріч очима, це щось глибше, темніше, майже невловиме.