Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я більше не можу це витримувати й прямую до ванної кімнати. Закрившись усередині, я хапаю повітря, вмиваю обличчя холодною водою, намагаючись заспокоїтися.  «Що зі мною відбувається?» — думаю я, дивлячись у дзеркало. Цей Остап лякає мене. Його впевненість, цей погляд — усе це вибиває мене з рівноваги.

Коли я повертаюся до кухні, серце починає битися ще швидше. Марк сидить за столом, п’є каву, а Остап стоїть біля вікна, злегка посміхаючись, ніби чекає на мене. Його впевненість зараз ще очевидніша, і це відчувається навіть у його позі. Він ніби демонструє, що має контроль над ситуацією.

Напруга в кімнаті така, що здається, її можна відчути фізично. Марк помічає щось недобре, підходить ближче й тихо нахиляється до мене:
— Що сталося? Ти виглядаєш якось… знервовано.

Я завмираю, намагаючись знайти слова. Але як пояснити те, що сама не розумію? Остап поводиться якось надто сміливо, і це стає помітно навіть для Марка.

Я мимоволі знову дивлюся на Остапа. Його погляд спрямований прямо на мене. Він не відводить очей, ніби хоче, щоб я це помітила. У його обличчі читається якась особлива зацікавленість, і від цього у мене холоне всередині.

Я роблю глибокий вдих, але тиск у грудях тільки посилюється. Я не можу сказати  «все нормально», бо все зовсім не нормально.
— Я… не знаю, що з ним, — тихо кажу я, намагаючись зберегти спокій. — Але він дивно на мене дивиться. І це… лякає мене.

Марк зиркає на Остапа, потім знову на мене, і в його очах я бачу збентеження й занепокоєння. Але Остап тільки мовчить, стоїть біля вікна з тією самою усмішкою, ніби йому відомо щось більше, ніж нам усім.

Марк, почувши мої слова, мовчки дивиться на Остапа. Його погляд непроникний, і здається, що він не вірить, що друг може справді викликати в мене такий страх. Остап, своєю чергою, тільки спокійно дивиться у відповідь, зберігаючи звичну впевненість.

Тиша в кімнаті стає дедалі важчою. Я відчуваю, як серце б'ється швидше, і намагаюся переконати себе, що все це — просто мої надмірні переживання. Але в глибині душі я не можу позбутися відчуття, що щось усе-таки не так.

Остап злегка нахиляє голову, ніби намагається зрозуміти, що у мене на думці. Його погляд ковзає по мені знову, але цього разу він здається менш настирливим. Я помічаю в ньому якусь м'якість, яка змушує мене сумніватися у власних словах.

Я стою біля кухонного столу, ніби слухаю Марка, який щось спокійно розповідає, але моя увага роздвоєна. Остап усе ще стоїть біля вікна, і його присутність здається занадто відчутною. Мені навіть здається, що він майже не слухає Марка — його погляд раз у раз зупиняється на мені. І ці моменти тривають надто довго, щоб не звернути на них увагу.

— Соню, ти чуєш мене? — голос Марка раптом повертає мене до реальності, і я здригаюся, повертаючи до нього голову.
— Що? Вибач, я задумалась, — відповідаю я, намагаючись не видати свого замішання.

Марк розводить руками й прямує до холодильника. Я думаю, що зараз зможу нарешті перевести дух, але помічаю, як Остап повільно відходить від вікна і йде ближче до мене. Я удаю, що зайнята, але відчуваю, як його погляд буквально пронизує мене.

— Все гаразд? — раптом питає він тихо, зупиняючись поруч. Його голос звучить інакше — м’якше, глибше, ніж зазвичай. Це збиває мене з пантелику.

— Так… звісно, — відповідаю я, уникаючи його погляду. Але мій голос зрадницьки тремтить.

Остап нічого не каже, але це мовчання здається напруженим, наповненим чимось невисловленим. А потім він раптом нахиляється ближче, щоб узяти чашку з полиці за моєю спиною. Його рухи повільні, майже навмисно плавні, і я буквально фізично відчуваю його близькість.

— Ти завжди так уникаєш людей? — запитує він із легким жартівливим тоном, але я вловлюю в його голосі щось більше, ніж просту гру.

Я повертаюся до нього, і наші погляди зустрічаються. На мить здається, що весь шум у світі просто зникає. В його очах є щось тепле, майже притягувальне, але водночас небезпечне. Я не знаю, як реагувати, тому просто кидаю:
— Я не уникаю. Просто… ти дивно поводишся.

— Дивно? — він підіймає брову, ніби йому цікаво дізнатися більше. — Це тільки ти так думаєш.

Я відчуваю, як щоки починають горіти, і намагаюся удати, що нічого не відбувається. Відходжу трохи вбік, але його погляд усе ще спрямований на мене, і я відчуваю це всім тілом.

— Ти цікава, Соню, — раптом каже він, і в його голосі з’являється щось серйозніше. — І ти навіть не уявляєш, наскільки.

Мені нічого відповісти. Я швидко беру чашку зі столу й відходжу, намагаючись зробити вигляд, що мене це не зачіпає. Але серце шалено калатає. Я злюся на себе за те, що він викликає в мені такі реакції. Та водночас, десь у глибині душі, я відчуваю дивну, майже тиху радість від цих його слів. Адже вперше хтось помітив мене, і нехай це викликає побоювання...

Через трохи Остап їде, і я відчуваю, як з плечей злітає якийсь важкий тягар. Не знаю, чому, але коли він поруч, я відчуваю себе наче на межі — не можу відпочити, не можу зосередитись. І ось, нарешті, тиша. Справжня тиша, яка не дає відчувати тривоги, що не підлягає ніяким поясненням.

Женя, як завжди, з’являється дуже вчасно.

— Ну що, Сонь, вечірка! Йдемо? — запитує вона телефоном, і я навіть уявляю її лисячу посмішку.

Я не думаю навіть двічі. Потрібно ж хоч трохи розслабитися, правда?

Ми швидко збираємося і виїжджаємо. Легкий вітерець дує в обличчя, сміх Жені поруч, і знову той дивний смак свободи. Я не думаю серйозно, просто сміюсь з її жартів, розповідаю про якісь дрібниці, які навіть не мають значення. Це дійсно весело.

На вечірці багато людей, музика, обговорення якихось нових мемів, плани на вихідні. І я почуваюся, як ніколи, легко. Всі турботи залишаються десь позаду. Тільки я, Женя і ще кілька друзів, які так щиро радіють один за одного.

Справжня безтурботність, якої мені, як виявляється, так бракує.