Читати книгу - "Незвична формула, Наталія Гавдьо"

Новий день. Повітря над Академією було тихим, але важким — ніби сама будівля очікувала чогось. Компанія Лін, Кораля, Еллі, Ашера, Аркіана та ректора зібралась у холі Східного крила. Кожен тримав при собі записник, підготовлений для нової експедиції — офіційно вони досліджували структуру старих платформ для навчального проєкту. Неофіційно — шукали доступ до місця, де артефакт “пам’ятав” Лоренса.

— Ми повертаємось до пошуків, — сказала Лін, перевіряючи список символів. — Але цього разу у нас є напрям. Західне крило. Закрита секція.

— І темрява за нами слідкує, — додав Кораль похмуро. — Я відчуваю її... іноді просто за плечем. Вона чекає.

— Тоді не дамо їй причин дочекатись, — відповів ректор. — Підемо першими.

І вони рушили — крізь звичне, повз учнів і викладачів, у сторону того, що давно мало залишитися забутим.

Попереду чекала пам’ять. І, можливо, правда.

 Шлях до Західного крила не був складним — принаймні, на перший погляд. Коридори вели через архіви, де пахло старим папером і ще старішою магією, через зали, у яких давно не лунали голоси учнів. І що далі вони заходили, то тихіше ставало навколо. Немов саме повітря спостерігало за ними.

— Офіційно ця секція закрита на ремонт з моменту Повені, — прошепотіла Еллі, вдивляючись у зламану табличку на дверях. — Неофіційно — сюди ніхто не хоче заходити. І я тепер розумію чому.

Ректор поклав руку на зачарований замок.

— Тут має бути порталний вузол. Якщо символи вірні, він реагуватиме на Аркіана.

Лін кивнула і витягла артефакт зі своєї сумки. Він світився тихо, але зосереджено — ніби теж відчував близькість чогось важливого.

“Я пам’ятаю це місце,” — пролунав у її голові спокійний голос. — “Тут було холодно. Але не фізично. Тут щось зберігали. Його.”

— Його? — здивувалась Лін.

“Лоренса.”

Артефакт торкнувся замка — і механізм клацнув. Двері повільно розчинились.

За ними був довгий тунель, висічений у камені. Уздовж стін — мідні труби, старі енергетичні плити, мерехтіння охоронної магії. Світло тут не горіло роками, але коли вони увійшли, артефакт засвітився яскраво, і ліхтарі на стінах ожили.

— Тут… старе сховище? — припустив Кораль.

— Або прихована лабораторія, — додав ректор, уважно вдивляючись у схеми на стінах.

Попереду — двері з гербом Академії і вигравіруваними словами: “Res memoriae custodit” — Пам’ять охороняє істину.

— Це воно, — прошепотала Лін.

Двері відчинились самі. У приміщенні панувала незвична тиша. Сотні кристалічних плит висіли в повітрі, обертаючись повільно, немов зважуючи, чи варто відкривати свою таємницю.

Серед них — одна була активною. На ній пульсував запис.

— Це… голос, — сказав Ашер, — дивіться!

Кристал спалахнув. І з темряви пролунав голос чоловіка — спокійний, трохи втомлений, але сильний:

— “Якщо хтось це чує… значить, я не повернувся. Я — Лоренс Енріал. І я знайшов те, чого не повинен був знайти. Воно спить... під Академією. Але прокинеться, якщо артефакт потрапить до чужих рук. Справжній ключ — не сам пристрій. Ключ — той, хто зможе з ним з’єднатись. Якщо ти чуєш це — значить, артефакт обрав тебе. А отже... ще не все втрачено.”

Голос стих. У повітрі залишилась лише тиша.

Аркіан світився теплим золотом.

— Він залишив нам шлях, — прошепотала Лін. — І… я — ключ?

— І ми — твої замки, — усміхнувся Кораль. — Ну що, ключику, куди далі?

Та замість відповіді Лін відчула: щось у темряві навколо закрутилось. Немов хтось ще почув повідомлення.

Темрява не спить. Вона лише вичікує.