Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

що в неї вдома війну не зустріли з радістю. Софія пам’ятає, як до них у маєток примчав вістовий з папером. Пам'ятає, як наступного ранку відвели коней в село, щоб обрати з-поміж них найпридатніших для відправлення на фронт. Пам'ятає, як юнаки в недільних костюмах з піснями залишали садибу, як їх проводжали матері і дружини, як жінки на знак жалоби накривали фартухом голову, як їхнє сумне голосіння дзвеніло в осінньому повітрі. Вона пам’ятає, як глянула вниз, у долину, на річку і далекий ліс, і те, як кожною дорогою рухалися юрби людей, з кіньми, возами, — рухалися в одному напрямку: «Куди не глянь, усюди безліч людей, і здається, ніби сама земля ожила і почала рухатися».

Бочарська вступила в одне з відділень Червоного Хреста. Форма сестри милосердя здавалася їй розкішною. Але вона майже нічого не вміла. Одного разу їй доручили помити підлогу в операційній. Вона зовсім розгубилася, адже ніколи в житті не мила підлоги. Здебільшого вона та інші медсестри перебували час, байдикуючи, — стан тривалого очікування посилював апатію. Поки, чотирнадцять днів тому, не почався німецький наступ.

Тоді вперше в житті вона чула ураганний вогонь, правда, здалеку: вибухи зливалися, безперервно гуркотіло, здригалася підлога, дзвеніли шибки, і нічне небо розтинали спалахи трасуючих снарядів. Настав іще один тиждень очікування біля цієї глухої акустичної куліси. У холодний полудень її та ще кількох інших сестер відправили в Герардово. Назустріч їм дорогою тяглися нескінченні колони саней із пораненими. Хтось лежав на соломі, хтось — на строкатих подушках — трофеях війни. Погоничі човгали поруч із саньми. Вони підстрибували і тупцювали, щоб хоч якось зігрітися в січневу холоднечу. Нарешті медсестри дісталися будівлі великої фабрики. Двір був переповнений саньми і возами. Санітарна машина, у якій вони їхали, змушена була зупинитися біля воріт.

Здобувши перемогу над російськими арміями, які вторглись у Східну Пруссію, німецьке командування робило спроби потрапити на південь, до Варшави та в долини Вісли. Ці спроби не завжди були успішними, незважаючи на те, що вперше у світовій історії вже були застосовані отруйні гази[70]. Останній наступ німців було швидко зупинено, але російська сторона, не задовольнившись досягнутим, провела серію провальних контрнаступів.

Втрати росіян були настільки колосальними, що їхня медслужба просто захлинулася. Біля будівлі фабрики лежали ноші з пораненими, для яких не знайшлося місця всередині, які вмирали вночі від переохолодження. У самій будівлі поранені лежали всюди, навіть на сходових майданчиках і між верстатами, або на ношах, або на розідраних тюках з бавовною. Нечисленний медперсонал просто не встигав виносити померлих від поранень. Легкий запах гниття долинув до Бочарської, коли вона ввійшла всередину. Дівчина ледь не знепритомніла. Навколо було темно. Підлогою текла кров. Зусібіч чулися благальні голоси. Чиїсь руки хапали її за спідницю. Більшість поранених були молоді, налякані, приголомшені; вони плакали, їм було холодно, вони звали її «матінкою», хоча вона була одного з ними віку. Деякі з них марили. У великих залах спалахувало світло від кишенькових ліхтарів, схожих на блукаючий погляд.

Так тривало щодня.

З уривчастих розповідей поранених їй удалося відновити сувору картину того, що сталося. Один казав: «Сестро, у мене досі перед очима поле бою. Жодного захисту, жодного деревця. Ми змушені були перетнути це відкрите, рівне місце, і там було казна скільки німецьких кулеметів». Другий: «Моїх солдатів посилали просто на це відкрите місце, без багнетів — про що вони міркували?» Третій: «Щодня окопи поповнювалися новими солдатами, і щодня, до вечора, від них залишалася жменька». Четвертий: «Ми не вміємо застосовувати гранати, як роблять німці. Ми вміємо тільки нівечити людей». Найтяжчі бої точилися навколо великого винно-горілчаного заводу, і його внутрішній двір був забитий трупами коней, які потрапили під вогонь.

Автомобіль повертає вбік. Вона бачить зрізані верхівки дерев. Бачить, як праворуч відкривається вид на рівнину. Перед нею — засніжене поле, зрите снарядами, під суцільним покровом коричневих вирв. Офіцер, який їх супроводжує, показує вдалину. Там розташовується горезвісний винно-горілчаний завод. Вона дивиться в бінокль. І чує свист, за яким відразу лунає гуркіт. Праворуч від автомобіля злітає фонтан землі. Знову гуркіт. Цього разу ліворуч. Вони швидко їдуть уперед, уздовж алеї, до невеликої садиби. Входять до будинку, минаючи хол з телефоністами, заходять до просторої, порожньої зали, де над масивним столом схилилися двоє офіцерів.

Приносять чай. Софія сидить поруч із тим, хто виявився командиром дивізії, — люб’язним, охайно вдягненим генералом Мілеантом. Він цілком бадьорий на вигляд і оголошує бій «великою перемогою російської армії». Він додає: «Лише моя дивізія втратила шість тисяч багнетів». Софія здригається, вона «й уявити не могла рахунок втрат у багнетах, а не в поранених і вбитих». Настрій дещо поліпшується, коли приходить майор артилерії, з дружиною якого Софія була знайома, — «вона найелегантніша дама в усьому Петрограді». Чаювання завершується в приємній атмосфері. Відчувається загальне полегшення. Кожен із них причетний до того, що можна назвати успіхом. Софія Бочарська відчуває, що впоралася зі своєю роллю. За чаєм вони багато сміялися.

36

Вівторок, 23 лютого 1915 року

Павел фон Геріх поранений і залишає фронт під Карвово

Ще одна безсонна ніч. Опівночі фон Геріха та інших у цьому неглибокому сирому окопі збудили віддалені вибухи снарядів і постріли з рушниць. Нова спроба німецького наступу. Цього разу вони атакують 9-ту Сибірську стрілецьку дивізію, яка утримує позиції ліворуч від полку фон Геріха. Тому не довелося тривалий час чекати. Ось вони, світлові сигнали його форпостів: червоне — біле, червоне — біле.

Отже, тут також планується напад. Вони готові до цього.

Полк фон Геріха стоїть тут уже п'ять днів. Незрозуміло, що відбувається насправді. Їх спішно переправили на цю ділянку фронту, під Карвово, за сто п'ятдесят кілометрів на північний схід від Варшави, просто на кордоні зі Східною Пруссією. Німці перейшли тут у контрнаступ і здобували перемогу. Поширювалися чутки, що багато російських частин потрапили в оточення в густих лісах під Августовом, — на північ від них.

Погода не радувала. Сильні морози поступилися місцем відлизі. Почалися дощі, і сніг зовсім розтанув: їх нашвидкуруч виритий окоп на дециметр був заповнений водою. Вони постійно страждали від сирості, дуже мерзли холодними ночами. Харчувалися лише чаєм і вареною картоплею. Раз у раз наступала німецька піхота, а обстріл артилерії був таким потужним, що фон Геріх не бачив раніше нічого подібного. Його солдати — на межі паніки. Одного разу йому вже