Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Він ковтнув слину. Ця гордість для нього була дорожчою за золото. Через півгодини гри з нарочито фальшивими поразками з боку Сояни — ворота були відчинені.

— У тебе п’ять хвилин. — Торен пітнів, озираючись. — І я нічого не бачив, не чув і не відчував.

Підземелля було вогким, смердючим і темним. Факели, як свідки чужого страждання, блимали, кидаючи кволі тіні по стінах.

— В’язень 17, — прошепотіла Трояш, тримаючи пергамент підробленого ордеру. — Ідемо.

Вони рухалися обережно, і коли з’явився черговий вартовий — суворий охоронець з обличчям, як зіпсована кірка хліба — Трояш хитро підсунула йому ордер, не давши часу прочитати.

— Термінова передача. Командир Ортен наказав негайно передати цього в’язня для допиту до магістра Тейлора.

— Зараз? Чому не завтра? Вже сутініє. — похмуро буркнув той.

— Сам сказав. Хочеш — сам питай у Тейлора. — Сояна навмисне зробила паузу. — Або йди сам і лишай варту без охорони. Вибирай.

Він буркнув прокляття, але ключ таки подав.

І ось…

Камера 17. В її глибинах, на соломі, в тьмяному світлі факела сидів він — Абель. Його погляд, спочатку збайдужілий, наче зламаний меч, спалахнув вогнем, коли побачив Сояну. Її серце шалено забилось.

— Ти... прийшла?

— Я ж обіцяла, — тихо мовила вона, підійшовши і торкнувшись залізних ґрат.

— Ти не обіцяла, ти подло підставили мене. – бурчав той.

Коли Трояш відмикала замок, Сояна дивилась в його очі.

— Ми не маємо часу. Йдемо.

Вони вибігли так само швидко, як прийшли. Пролітали коридорами, тримаючи обличчя в тіні каптурів. Коли двері брами закрились за ними, і коні рвонули вперед — серце Сояни калатало в ритмі бою. Трояш озиралася — за ними ще не гналися.

— Ми це зробили… — видихнула вона.

— Ще не зовсім, — проказала Сояна, глянувши на Абеля. — Тепер потрібно втекти з міста.

Вітер рвав їм плащі, мов самі небеса допомагали їм у цій ночі. Але вдалині вже чулись перші дзвони тривоги…

Коли вони виїхали за міську браму, вечір поглинув їх своїм оксамитом, і тільки місяць, мов срібне око небесного вартового, слідкував за трійцею вершників. Дорога вела через темний, густий ліс — мов тунель між стовбурами велетенських дерев, де навіть вітер боявся дихати вголос.

Сояна озирнулась.

— Трояш, — голос її був твердий, хоч у грудях калатало серце. — Ти маєш повернутися.

— Що? Ні! — обурено зупинила коня її подруга. — Ти сама казала, що зворотного шляху нема!

— І саме тому ти маєш жити. Якщо мене схоплять — а вони будуть шукати нас по всіх дорогах — ти залишишся вільною. Хтось мусить берегти правду. — Сояна різко звернула коня, спинивши його поруч із нею. — Я передаватиму листи. Стрілами. Золоті наконечники, добре?

Трояш стиснула губи. В її очах блищала злість, образа й відчай.

— Але…

— Це наказ, Трояш. Зараз я не подруга, я — полум’я твого дому. Повертайся. І мовчи.

Довго мовчала Трояш, дивлячись їй просто в очі, поки, зрештою, не кивнула. Її кінь повернув у тінь дерев і розчинився в темряві, немов душа, що покинула поле бою.

А Сояна різко штурхнула боками свого білого коня — блискучу кобилу на ім’я Зірка — і разом з Абелем вони рвонули лісом уперед.

Вдалині вже чулись звуки погоні. Собаки. Дзвони. Крики.

— Хто вона тобі? — спитав Абель, притискаючись до неї зі спини, адже коня у нього не було — і він тримався за її талію, мов за останній шанс на волю.

— Та, кому я довіряю серце. І життя. Як і тобі.

Він мовчав хвилину. Потім тихо запитав:

— Ти ризикнула всім... заради мене. Чому?

Сояна обережно нахилилася вперед, щоб об’їхати низьку гілку, а потім відповіла, не озираючись:

— Бо я погано вчинила.

— Це не все.

— Мені потрібна допомога, Річковий Князь.

Абель довго не відповідав. Лише в його диханні відчувалася тиша зворушення.

— Я… я не зможу, Сояно. Ти не знаєш. Я погана людина.

— Що ти кажеш?! — Вона зупинила кобилу різко, і вона, важко дихаючи, стала на задні ноги, перш ніж знову впасти на землю. — Дурниць не кажи. Просто прийми. Я вірила тобі тоді, і вірю тобі зараз, що в Каріді, що в Тристанії.

Абель подивився на її обличчя в тьмяному світлі місяця. Шкіра її була вкрита потом і пилом, а в очах палав вогонь, як у полководця.

— Якщо ми виживемо цю ніч… — прошепотів він. — Я розповім тобі все. До останнього слова.

— Тільки виживи, Абелю. А потім… потім будеш мені винен щось більше, ніж правду.

— Що?

Сояна нахилилась до нього ближче, її голос став ніжнішим:

— Одне життя. – пожартувала Сояна

Їхній білий кінь знову рвонув уперед, мов вогняна стріла крізь чорнильну ніч. А позаду вже чулись сурми…