Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

І тут вона відчула… Тінь. Не зовні. Усередині. Спершу — легкий холод у грудях. Потім — пульсація в скронях. І голос. Нечіткий, шепочучий. Ніби її власний. Ніби...

"Я тут. Я завжди був. Твоя лють — моя. Твій сум — мій. Твоя втома… Ти завжди кликала мене."

В очах потемніло. Між ребрами щось розросталося. Щось не мало форми, але мало силу. Істота. Не демон — сам процес. Гниль, що оживала в її серці.

Хворимір.

Він не чекав бою. Він прийшов, коли їхні душі тріснули. Коли Белла з Віктором вбили одне одного. Коли вона — залишилась одна. Його суть — у зламаному. І тепер він — у ній.

Гражина закричала, але крик не вийшов назовні. Він розбився всередині неї, як хвиля об берег. Вона відчула, як її думки сповзають у темряву, а голос Хвориміра шепоче вже чіткіше:

"Віддай ніж. Вбий себе. Звільнись. Я керуватиму краще, ніж ти. Я зроблю цей світ вільним — від надії."

Гражина тремтіла, стискаючи ніж мольфара — єдине, що ще залишалось її. Її руки кровоточили, але вона тримала його — мов трималась за саме життя.

А світ навколо шепотів їй: "Здайся."

Але вона ще дихала. Світ навколо здригнувся. Темрява сплелась у вузол, небо вигнулось немов купол палаючого попелу, і в самому центрі цього апокаліпсису стояла вона — Гражина. Одна. Зі спотвореним нутром і Хворимиром, що дихав її грудьми, шепотів її думками, смикав її пальцями.

«Вбий Ліліт, — шепотів він. — Ти станеш новою рівновагою. Ти — і я — розчавимо старих богів, як комах. Світ буде мовчазним, але чесним. Без болю надії. Без болю втрат. Вічна тиша...»

Гражина встала, хитка, мов свіча на вітрі. В її очах — холод. У руках — ніж мольфара, теплий від її крові, мов частина її тіла.

Вона погодилася. Кивок. Всього один. І натиск ослаб. Тінь відступила.

"Я знав, ти не така як вони…"

Та саме в цю мить вона підняла ніж — і не вдарила вперед. Вона встромила його собі в живіт, точно, глибоко, під самі ребра. Лезо засвистіло в плоті, і вмить наче струм пройшов крізь світ.

Хворимір завив — не голосом, а всіма голосами, які колись замовкли. Згарища цивілізацій, скам’янілі молитви, понівечені клятви — все заревло в унісон.

Але ніж не просто пронизав Гражину — він розривав шари. Внутрішні й зовнішні. Часові й духовні. Лінії реальності тріскалися, мов старе скло. Хворимір кричав у безсилій люті:

«Зрадниця! Ти — сама гниль, чому ж ти мене відкидаєш?!»

І тут вона зробила останній порух — дістала лезо й вдарила знову, в саме серце, немов самурай, що бере смерть у свої руки, щоб знищити не лише себе, а й тінь, яка причаїлася в її тілі.

Світло згасло.
Все згасло.

Гражина впала. Очі залишилися розплющеними. Небо більше не існувало.
Лише тиша.

І вперше за весь цей час — вона була справжньою.

Під світанком, який ніколи не настане, серед сірого світу, що дихав тлінням і попелом, з'явилася Вона — Ліліт. Її постать мов розрізала гниле повітря, мерехтіла під чорним небом, де рвані хмари світились розпеченими тріщинами часу. Навколо — мовчазні руїни колись величних храмів, переплетені між уламками космічних станцій, дерев’яних церков і сталевих пірамід. Небо розтинали перевернуті кораблі й літаки, замерзлі в вічному падінні.

Ліліт ішла повільно, ритмічно, мов ритуал. Її очі палали м’яким бурштином, а з губ сходив голос — глибокий, хрипкий, і водночас солодкий, мов мед на ножі:

“It’s my life… It’s now or never…”

Вона нахилилася до тіл. Взяла голову Віктора — обгорілу, ще теплу — і лагідно втиснула її під його ж сорочку, як амулет, ніби дарунок самому собі. Погладила труп по грудях.

Далі — мов по нотах — витягла меч із тіла Белли. Кров дзюркотіла, мов червоне скло. З тієї ж неспішною грацією встромила його знову — прифіксувала руку Віктора до грудей Белли. Вони були з'єднані назавжди, в залізному смертельному обіймі.

“I ain’t gonna live forever…” — наспівувала вона далі, коли нахилилась до Гражини.

Її очі м’яко блиснули, вона торкнулась ножа мольфара, що досі стирчав з боку мертвої жінки. Витягла лезо обережно, ніби це було серце. Провела пальцями по вістрю. Посміхнулась.

«Тепер усе моє», — прошепотіла вона.

І підняла Гражину на плече. Її мертве тіло бовталось, мов лялька, скособочене, зі стисненими пальцями, які досі пам’ятали ніж.

Однією рукою Ліліт взяла Віктора за зап’ясток, і потягла обох — його, й Беллу, що прилипла до нього мертвою плоттю. Їхні тіла лишали за собою слід, ніби дві тіні, що повзли за своєю власною смертю.

Пилюка здіймалась клубами з кожним її кроком, танцюючи в повітрі, ховаючи обриси решток цивілізацій. З-під землі іноді з’являлись напіврозкладені руки, чи безокі обличчя, що кричали без звуку.
А вона співала.

“I just want to live while I’m alive…”

Її голос лунав крізь увесь цей трупний всесвіт, наче виклик богам, і дияволам, і всьому, що називало себе вищим.

Це було її царство.
Її правила.
Її пісня.

“It’s my life…” — гукнула вона, щезаючи за зруйнованими обелісками, немов у небуття.
І світ завмер.
Залишився лише її слід — пісня, попіл, і кров.

З темряви світу, де все вмерло й зітліло, лунала пісня. Вона не мала джерела — звучала з усіх боків і зсередини самого повітря. Це був голос Ліліт — оксамитовий, твердий, без жалю. І вона співала:

Це пісня не для розбитих сердець,
Не молитва для тих, хто вже мрець.
Але я — жива, і я не мовчу,
Ти почуєш мій крик, коли я кричу.

Це мій час,
Це моє життя величне —
Я вічна,
І палатиму, поки ще дихає вічне.
Це мій час.

Моє серце — відкрите шосе,
Я йду, як хотіла, крізь все,
Не зупинюсь,
Це мій час.

Для тих, хто боронить своє,
Для тих, хто не здавсь і не згниє,
Завтра буде ще важче — і що?
Я зроблю крок, навіть у пекло.