Читати книгу - "Та, що не скорилась., Йо Томас"

Це мій час.

Ця пісня зливалася з вітром і пилом, з попелом, що осідав на м’язах безшкірих звірів. Вона летіла понад усім, наче крик з глибини того, хто не скорився навіть богам.

На уклоні гори Піп Іван, де ще кілька годин тому вирував жорстокий вітер і дим з далеких тріщин роз’їдав очі, раптом настала тривожна тиша. На галявині, обрамленій чорними карпатськими смереками, наче застиглими у молитві, сиділа Ліліт. Її постать була огорнута тонким серпанком тіні, і сама гора, здавалось, злегка схилилась перед нею.

Навколо — розкидані, як після ритуальної бійні, тіла. Віктор зі змертвілою шкірою, запеченою кров’ю на руці, прибитій до Беллиного тіла. Гражина — розпростерта, з розірваним животом, що здавався вирізьбленим ножем, мов по шкірі ляльки.

Ліліт опустилась навколішки біля Гражини. Її пальці торкнулись зраненого чола, а губи прошепотіли щось надто древнє для людського слуху. У грудях Гражини щось сіпнулося. Потім знову. Пальці — холодні, але з доторком вогню — втиснулись у її груди, і Ліліт вдихнула в неї життя. Її очі знову запалились… але вже не вогнем людського болю — вогнем чогось позамежного. Гражина вдихнула, судомно, і виплюнула кров. Її тіло заворушилось.

Те саме — з Беллою. Пальці Ліліт ковзнули по рані на шиї, з якої ще сочилася темна рідина. Белла рвучко здригнулась, ніби знов пережила мить смерті — і з неї вирвався глухий, тваринний стогін.

Обидві жінки, ще з обпаленими м’язами й диким жахом у зіницях, вже сиділи на землі, дихаючи важко, мов ті, кого витягли з глибини могили. Їхні погляди — непритомні, сповнені недовіри й люті — вп’ялись у Ліліт.

Та не звертала на них уваги. Вона підійшла до тіла Віктора. Його голова безвладно валялась обіч тіла, волосся — у попелі, обличчя — біле, мов з гіпсу. Ліліт опустилась повільно, немов здійснювала акт зворотного створення. Вона поклала свою долоню на його чоло, потім взяла його голову і — ніжно, майже материнськи — притисла до його шиї.

Почулось клацання хряща. Шия зрослась. Потім ривок — і з його грудей вирвався хрип. Очі розплющились, налиті кров’ю, але живі. Він глянув на Ліліт — спершу з подивом, потім з жахом, а тоді… з тим самим тваринним блиском, що був у Белли та Гражини.

Вітер піднявся. Листя завило колами над галявиною, а небо знову затягнуло попелястим серпанком. Ліліт встала, обвівши трійцю поглядом.

— Ви мої. І тепер — усе тільки починається...

— Та ладно... — Ліліт розтягує губи в безтурботній посмішці, злегка хитає головою, ніби все це була лише гра, трохи надто жорстока, але все ж — гра.

— Ви виконали угоду. Вбили Хвориміра. А я, повернула вам життя.

Вона робить крок уперед — і з її тонких пальців падають два предмети. Кільця Белли виблискують, мов щойно викувані у вогні. Ніж мольфара знов у руках Гражини, холодний, мов кістка мертвого світу.

— Ось ваша зброя, дівчатка.

Ліліт повертається до Віктора, вдивляючись у його обличчя зі злегка піднятими бровами.

— А це тобі, мужчинко, — каже вона і з легким театральним жестом кидає револьвер у пил, просто до його ніг. — Він мені більше не потрібен. Але... — вона стишує голос і нахиляється трохи ближче, так що її подих торкається його щоки, — цей револьвер відкриває шлях між світами. Я не хотіла, аби ви пішли, не виконавши угоди. А тепер — маєте.

Вона випростується і знову сміється. Це сміх жінки, яка бачила тисячі імперій падіння, що носить забуті імена як прикраси.

— До вас приходили й інші, — додає вона, — але вони не впорались. Ви ж — зробили це. Тепер усе зміниться.

Вона кліпає повільно — і її тіло починає танути в повітрі, як дим на холодному вітрі. Останнє, що залишається — її очі, яскраві, палаючі, наче два вуглини, що ще секунду дивляться в душу.

— Побачимось, коли вам знову знадобиться допомога, мої маленькі воїни хаосу.

І Ліліт зникає. Залишається тільки пил, присмак диму в роті, і гнітюча тиша, що зависла над зламаним горизонтом.