Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Франц
 

Після кількох безсонних ночей, проведених у марних спробах викинути з голови образ Елізабет, я більше не витримав. Ранок двадцятого квітня застав мене верхи на коні, коли я залишав столицю й мчав у напрямку Штаренґофа.

У мене був лише один день.

Вже ввечері я мав повернутись до Вільмарії, і це було невідворотно.

Але цей один день — мов останній ковток повітря, який я вирвав з-поміж залізних рамок обов’язку. Лише завдяки Рюно це стало можливим: він вигадав переконливу легенду про мою відсутність, прикрив усе так, що ніхто в палаці не побачить моєї відсутності.

Я взяв із собою лише кількох людей — тих, кому довіряю беззастережно. Вони супроводжували мене під виглядом звичайних подорожніх. Жодних почестей, жодних карет, тільки кінь і свіже повітря весни.

Коли минула година дороги, крізь весняне зелене мереживо дерев я побачив Штаренґоф. Котедж був невеликий, скромний, особливо в порівнянні з іншими маєтками регіону. Але саме ця простота чомусь одразу видалась мені правильною. Довкола — квітучий сад, охайні клумби, стежки, що вилися поміж дерев, і кілька чоловіків, які працювали у дворі, щось майструючи.

І тоді я побачив її.

Вона була серед них — у простій блакитній сукні, з рукавами, що щільно облягали руки. Її спідниця була легка, без об’єму чи надмірностей, а волосся зібране недбало, ніби вона працювала на рівні з робочими. Але саме в цій невимушеності було щось… надзвичайно живе.

Елізабет говорила з одним із робітників, жваво жестикулюючи. І щось підказувала її голос був таким самим, як і тоді, коли вона сперечалась із тим лікарем у палаці. Вона знову була сильною. Вона знову була собою.

Я не хотів її налякати.

Не хотів з’явитися перед нею так, ніби приніс із собою весь світ, від якого вона, можливо, втекла. Тому я звернув коня до під’їзної доріжки, де мене вже зустрічав конюх і дворецький. Вони не здавались здивованими — лише стримано ввічливими.

— Ваша Величносте, — низько вклонився дворецький. — Чим можу служити?

— Вітаю, — я зупинився й зійшов із коня. — Я прибув неофіційно й дуже прошу вас зберігати це в таємниці. Прошу звертатись до мене «Ваша світлість» і передати іншим, що сьогодні в гостях герцог Франц фон Зальцмарк.

— Так, ваша ве... світлість, — виправився він, миттєво зметикувавши ситуацію.

Я пішов за ним до будинку. Його кроки були майже нечутними, а моє серце — навпаки — гуло, немов у грудях билося щось надто велике й тривожне. Я не мав певності, навіщо приїхав. Але знав одне: я повинен її побачити. І хай навіть на кілька хвилин — це буде варто цілого дня.

Дворецький провів мене до вітальні, звідки сам попрямував у глибину дому — очевидно, сповістити господарів.

А я залишився сам. У кімнаті панувала тиша, але у моїй голові гули тисячі голосів. Одні питали, чи правильно я чиню.

— Ваша світлість, — голос герцога несподівано вирвав мене з потоку думок. Його тон був стриманий, але в очах читалася пильність. — Чим можу бути корисним?

— Я прибув, щоб поговорити з вами на одну важливу тему, — відповів я, спокійно проходячи до крісла. Не чекаючи дозволу, я сів. Моє серце билося рівно, але з кожним словом напруга наростала.

— Не бажаєте чаю? — запитав герцог, опускаючись у крісло навпроти. Його рухи були плавні, але в них відчувалася нервова настороженість. — Чи, можливо, чогось міцнішого?

— Чаю буде цілком достатньо, дякую.

За десять хвилин до кімнати ввійшла служниця з підносом, на якому стояв чайник і лимонне печиво. Вона поклонилася, мовчки розставила чашки й вийшла, тихо зачинивши за собою двері. Відчувалося: герцог дав вказівку, аби нас ніхто не турбував.

— Ваша світлість, які ж такі нагальні справи привели вас до мого скромного дому? — запитав герцог. Його пальці нервово торкалися чашки, хоча він ще не зробив і ковтка. Моя присутність явно не приносила йому радості. Занадто довго він жив у тиші й спокої — і я порушив цей затишок.

— Після нашої останньої зустрічі мене не полишало відчуття, що я вас знаю. Але не міг згадати звідки. І от, мій секретар допоміг мені освіжити пам’ять. Ваш батько… був бастардом мого діда, якому з певних причин вдалося отримати герцогство.

— Так, це правда, — сухо відповів герцог. Його голос залишався рівним, але щелепа стиснулась, і в погляді з’явилась обережність.

— І ще одне… — я відкинувся на спинку крісла. — У вас, здається, не було родичів, які нещодавно померли й залишили по собі доньку віку панни Елізабет. Тож скажіть мені відверто — хто вона?

Його лице сіпнулося. М'язи на шиї напружилися, мов струни. Погляд став колючим.

— Навіщо вам це знати?

— Тому що… — я зробив паузу. — Вона мені сподобалась. Я хочу продовжити з нею спілкування. Але темні плями в її минулому можуть зашкодити як їй, так і мені.

— Елізабет — моя вихованка, — сказав він різко. — Я стара, самотня людина. Побачив у цій дівчині щось добре… І вирішив дати їй дім. Це якийсь злочин, ваша світлість?

— Ні, зовсім ні, — відповів я спокійно, хоча всередині вже клекотало. — Але ця дівчина, викликала мій інтерес. І я маю право знати, з ким маю справу.

— Ваша Величносте, — герцог уперше вжив мій справжній титул, і це було викликом. — Ця дівчина не прагнула вашої уваги. І я був би вдячним, якби ви більше не витрачали на неї свого часу.

Його слова були прямими, але під ними ховалося щось більше — тривога, навіть страх. Я бачив, як він бореться з собою, стримуючи бажання вигнати мене з дому прямо зараз.

— Я бажаю її побачити, — сказав я і підвівся. — Бачив її серед робітників у дворі. Не думаю, що вона буде проти нашої розмови.

Я вже рушив до дверей, коли герцог рішуче став переді мною, перегородив шлях.

— Ваша Величносте… — він говорив тихо, майже благально. — Не ображайте її. Елізабет — чудова дівчина. Вона не має жодних підлих намірів, не бажає зла ні вам, ні Аурелії. Вона просто… живе тут. І бажає залишитися в тиші.