Читати книгу - "Мáліна"

До Івана по телефону:

О, нічого такого, я тільки

Який в тебе голос, мабуть ти спала

Ні, я просто стомилася, сьогодні півдня

Ти сама, а чи люди

Так, вже пішли, та півдня

Я намагався півдня

Я втратила цілих півдня

В Іванові чується більше життя, ніж в мені. Якщо він не змучений, то весь він — суцільний рух, але коли втомиться, то набагато більше, ніж я, і тоді сердиться на різницю між нами у віці; він розуміє, що злий, хоче злим бути, сьогодні він має бути винятково на мене розгніваним.

Як ти боронишся!

Навіщо боронишся?

Нападати потрібно, ну, нападай!

Покажи мені руки, та ні, не долоні

Я не вмію читати з руки

Це видно по шкірі рук

У жінок я відразу це бачу

Однак цього разу я виграла, по моїх руках не побачиш нічого, шкіра не вкрита зморшками. Та Іван накидається знову.

Я часто бачу це на твоєму обличчі

Тоді ти мала вигляд старої

Деколи ти виглядаєш зовсім старою

Сьогодні ти виглядаєш на двадцять років молодшою

Смійся більше та менше читай, більше спи, менше думай

Це ж старить тебе, що ти робиш

Сірі й брунатні сукні додають тобі віку

Пожертвуй свої жалобні сукні в Червоний Хрест

Хто дозволив тобі носити ці похоронні сукні?

Звичайно, я злий, мені хочеться злитись

Ти зараз у мене виглядатимеш молодою, я вижену з тебе старість!

Іван, який на хвилю заснув, прокидається, а я повертаюсь з екватора, вражена все ще випадком, що стався мільйони років тому.

Що з тобою?

Нічого, вигадую.

Напевно, то буде щось путнє!

Я майже завжди щось вигадую. Іван прикриває долонею рота, щоб я не завважила, як він позіхає. Має негайно йти. Уже за п’ятнадцять дванадцята. Настає північ.

Я щойно винайшла, як змогла б ще змінити світ!

Що? І ти теж? Змінити суспільство, відносини? Сьогодні це вже набуло форми змагання.

Моє відкриття тебе не цікавить, справді?

Сьогодні напевне ні, ти, видно, матимеш величезну наснагу, а винахідникам не можна заважати в роботі.

То й ліпше, я буду сама винаходити, та дозволь це зробити для тебе.

Івана ніхто не застерігав щодо мене. Не знає, з ким має справу, що істота, якою він зацікавився, може і обманути, не хочу його вводити в оману, але він ніколи не осягне моєї двоїстості. Я ж є також і витвором Маліни. Іван безжурно сприймає лиш зовнішній вияв, моя тілесність для нього — точка опори, можливо, єдина, проте мені вона заважає, поки ми розмовляємо, я ніколи не дозволю собі уявити, що за годину, під вечір, або пізно вночі ми лежатимемо у ліжку, бо стіни раптом стали б прозорими, мов зі скла, а дах був би зірваний зовсім. Максимальне опанування дозволяє мені перед тим сидіти навпроти Івана, мовчати, курити і розмовляти. Жоден жест, жодне слово, із яких хтось міг би домислити, що це можливо, що це стане можливим. Якусь мить це значить: Іван і я. В іншу: ми. Потім відразу знову ти і я. Дві істоти, які на майбутнє не планують нічого разом, не прагнуть співіснування й прориву в інші світи, в інше життя, хоча і не прагнуть розриву, домовленості про домінуючу мову. Тлумач нам, либонь, не потрібен, я нічого не довідаюсь про Івана, він нічого не довідається про мене. Ми не проводимо товарного обміну почуттями, не діємо з позиції сили, не очікуємо доставки зброї для підтримки та охорони своєї особи. Ґрунт у нас — м’який і поживний, те, що впаде на землю мою, проросте пишно, я плоджуся словами сама і плоджу Івана, я народжую новий рід, з мого єднання з Іваном приходить на світ Богом дане:

Жар-птиці

Лазурити

Блукаючі вогники

Краплі нефриту

Вельмишановний пане Ґанц[190],

перше, що мене прикро уразило в Вас, був відстовбурчений насторч мізинець, коли в товаристві знайомих Ви були в центрі уваги і хизувалися дотепами, котрі мені та усім присутнім видавались новими, мені, правда, лише ненадовго, бо чула від Вас їх потім дуже багато разів, щоразу на інших зборах. У Вас було стільки гумору. Останнє, що мене почало дратувати і далі дратує, — це Ваше прізвище. Писати його іще раз сьогодні мені надзвичайно тяжко, а коли почую від інших, — моя голова починає моментально боліти. Для власного вжитку, коли думки про Вас уникнути неможливо, я маю умисне звертання «пане Ґенц» чи «пане Ґанс», не раз я вже пробувала й «пане Ґінц», та найкращим виходом і надалі лишається «пане Гонц», бо так від прізвища Вашого я задалеко не віддаляюсь і невеликим діалектним забарвленням можу надати йому трішки глузливого відтінку. Маю Вам це нарешті сказати, бо слово «цілий» день у день повторюють всі, я його теж не уникну, у газетах та в книгах воно вживається в кожнім абзаці. Я мала би бути обачнішою з огляду на Ваше прізвище, з яким Ви знову втручаєтеся в моє життя і приносите надто багато клопотів. Якби Вас звати було Копецький чи Віґеле, Ульман або Апфельбок — я мала б життя спокійніше та змогла б Вас забути на довше. Навіть коли б Ви звалися Мейєр, Майєр, Майр або Шмідт, Шмід, Шмітт, я мала б ще шанс, коли б чула це прізвище, думати не про Вас, а про когось із моїх друзів, кого теж звати Майєр, або про кількох панів на прізвище Шмідт, з якими відмінами воно б не писалося. У товаристві, на якомусь застіллі я б удавала подив або зацікавлення, могла б справді в запалі цих пустих та ницих розмов поспіхом Вас переплутати з іншим Майєром, а чи іншим Шмідом. Що за ідіосинкразії! скажете Ви. Нещодавно, коли вже боялася, що зустрінуся з Вами, невдовзі, коли з’явилася нова мода на металеві сукні, сорочки з ланцюгів, торочки з колючок та прикраси зі жмутів дроту, я відчула себе достатньо озброєною для нашої зустрічі, навіть вуха я б не лишила вільними, на мочках висіли б дві тяжкі в’язанки терну найкращої сірої барви, які при кожному порусі головою спричиняли б біль або