Читати книгу - "Вогнегривий коник"

Оля їла медові щільники й солодке масло, лісові ягоди та горіхи, перепелині яєчка та бульйон із курячого крильця. Та нічого не помагало. Дівчинка вже ледве підводилась із постелі.

Якось біля її ліжечка зібрались усі родичі. Дев’яностолітній дідусь Панас і каже:

— Чогось їй ще не вистачає. А чого — і сам не збагну.

Коли це відчиняються двері — й до хати заходить столітня прабабуся Надія. Про неї забули родичі, вже багато років сиділа прабабуся Надія дома, нікуди не ходила й ніде не бувала. Та як почула, що занедужала правнучка, одважилась перевідати.

Підійшла до ліжечка хворої, сіла на стільчик, взяла Олину ручку в свою зморщену маленьку руку і каже:

— Немає в мене ні щільників медових, ні масла солодкого, ні свіжих лісових ягід і горіхів, ні яєчок перепелиних, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-однісінький подарунок — щире бажання. Одне бажання лишилося в мене в серці — аби ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечку.

Така могутня сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине сердечко забилось частіше, щічки стали рум’яні, в очах спалахнули радісні вогники.

— Ось чого не вистачало, — сказав дід Панас. — Доброго слова.

Кінь утік

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі — і діти працювали самостійно.

На останній парті сидів Вітя. Він уже закінчував розв’язувати, як на парту впала записка.

«Знову, мабуть, від Петрика, — подумав собі. — Знову просить ковзани. Чого я маю весь час йому їх давати?»

— Іване Петровичу, — сказав Вітя, — мені хтось записку кинув… Хіба ж можна записки на уроці писати?

— Записки на уроці писати не можна, — відповів Іван Петрович. — Але як уже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчитетеві недобре, Вітю. Записка — це ж таємниця, що мусить бути відома тільки тобі й твоєму товаришеві. А ти розкриваєш свою таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш… Ой, як же тобі не соромно…

Вітя почервонів. Тепер йому стало ясно, що він би пішов з доносом на товариша.

У класі тиша. Хлопці час від часу піднімали голови, позирали на Вітю, і в їхніх поглядах він бачив подив та обурення.

Розгорнув записку й прочитав: «Вітю, — писав Петрик, — я намалював вогнегривого коня. Як хочеш, дам тобі».

На перерві підійшов до Петрика.

— Давай коня… — сказав.

— Кінь утік… — тихо відповів Петрик.

Материне поле

Материне поле

У матері було два сини — старший і молодший.

Коли поженилися сини, дала мати кожному з них ниву. Були ці ниви поруч. Сталося так, що старшому синові дісталася нива на один крок ширша, ніж молодшому.

Затаїв молодший син образу, бо на три мішки менше пшениці збирав щороку, ніж старший.

З кожним роком образа ставала все глибша, аж поки й переросла в ненависть. Зненавиділи брати один одного. Стали уникати вони зустрічей. Коли старший працював на ниві, молодший не виїздив у поле. Коли молодший був на ниві, старший сидів дома.

А мати жила далеко за лісом. У неї була там своя нива, де вона працювала, скільки здужала.

Через людей чула, що її сини ненавидять один одного. Кілька разів приїздила їх помирити, але нічого не виходило. Не хотів і слухати старілий син, щоб півкроку поля віддати молодшому.

Та ось одного гарячого літнього дня, напередодні жнив, почули сини новину: прилетіла з чужого далекого краю чорна сарана, сіла на материну ниву й поїла хліб дощенту.

Приходить старший син до молодшого та й каже:

— Ти чув, брате, про материне горе?

— Чув, — відповідає молодший син.

— Що ж думаєш робити?

— Миритися нам треба, ось що, — каже молодший син.

— Так я тому й прийшов до тебе, — радісно мовить старший брат. — Коли на материнському полі горе — треба забути нам про сварку й закопати в землю ненависть.

А тоді й подумали: «І для чого нам ця межа? Хай поле наше буде спільне. Краще ділитися зібраною пшеницею».

Так і знищили брати межу. Скосили пшеницю, обмолотили, поділили натроє. По одній частці залишили собі, а третю матері відвезли.

Бо коли на материнському полі горе — треба забути про суперечки, образи, ненависть.

Людина з Гарячим Серцем

Вузенькою стежкою ішли два подорожні. По один бік — хлюпотіли хвилі синього моря, по другий — стояли сиві гори.

Ішли подорожні вже давно. Вони шукали Красу. Один із них — Людина з Гарячим Серцем, другий — Людина з Холодним Серцем.

Людина з Гарячим Серцем глянула на море — і очі її стали захоплені й ласкаві. Вона й каже:

— Яке воно сильне, могутнє і вічне — море.

А Людина з Холодним Серцем каже:

— Так, багато води.

Прийшли подорожні до сірого каменя. У Людини з Гарячим Серцем радісно засяяли очі.

— Глянь, яка гарна квітка. Це ж і є та Краса, що ми шукаємо.

— Де ти бачиш ту квітку? — дивується Людина з Холодним Серцем. — Це ж сірий камінь.

— Так, камінь, але в ньому квітка троянди, — каже Людина з Гарячим Серцем. — Треба тільки відкинути зайве — і квітка заграє.

Людина з Гарячим Серцем багато днів лупала й тесала сірий камінь. А Людина з Холодним Серцем сиділа на березі та із сумом в очах дивилася на море.

Нарешті з-під скалок каменя показалася гарна-прегарна квітка. Світ затамував дух та вдивляється в Красу, визволену із кам’яного полону. Навіть гори піднялися вище. Навіть хвилі морські притихли, безбереге море стало мов дзеркало.

Тільки Людина з Холодним Серцем була байдужа. Вона доторкнулася пальцем до квітки, попробувала нігтем і сказала:

— Так, міцний камінчик…

Звичайна людина

Є в сухому степу колодязь. Біля колодязя — хатка. В ній живуть дідусь із внуком.

Біля колодязя на довгій вірьовці відро. Ідуть подорожні, заїжджають до колодязя, п’ють воду, дякують дідусеві.

Стерлась вірьовка, перервалась, упало відро в глибокий колодязь.

Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити.

День не п’ють води дідусь із онуком, два дні не п’ють. Мучаться від спраги.

На третій день уранці проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з настороженими очима. На возі в нього побачив дідусь відро під соломою.

Глянув подорожній з настороженими очима на колодязь, глянув на дідуся з онуком, ударив