Читати книгу - "Добло і зло"

— В смислі?

— Ну та шо твоя Ірка так довго заміж не виходить.

— Та не хоче, то й не виходить… — Мама ніколи особливо не висла на мене з цього приводу. Треба віддати їй належне — в Яремчі, де у 22 роки тебе вже вважають безперспективною старою дівкою, тримати євроемансиповані позиції не легко.

— Та бо я тобі можу дати такий відвар, — провадить тьотя Слава, — що якщо дівчина миє ним голову, то точно на цей рік вийде заміж!

— Та нє, дякую… — ввічливо з'їхала мама, — вона сама вирішить.

Ех, мама-мама. Взяла і провтикала моє щастя. Раптом був би в мене чоловік порєдний у норковій шапці?! А так шо? Вкотре і знову forever young. А як інакше вести ці МТV-новини?

Я І МОДА. ЯК МИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ

Боже, як же мені у віці десяти-одинадцяти років хотілося мати фіолетову «юпку-рєзінку» й салатові «лосіни». Плюс білі «красовки» з кислотно-рожевим шнурком на одній нозі й кислотно-зеленим на іншій. Яким це видавалося тоді шиком, якою ультрамодною комбінацією, що вмішувала тебе в омріяний натовп носіїв таких же чудернацьких поєднань, а значить, робила «правильною тьолкою». Почекайте: чи тоді вже була настала епоха «мальвін»? Бо я мала джинси просто «мавін» і через те гірко страждала. Так само як в реальності, замість омріяних фіолетових (ну бодай рожевих!) лосін і салатової рєзінкі в мене й те, й інше було чорним. Бо мама казала: «Худить». А про фіолетове з салатовим казала: «Несмак і сільпо».

Так я собі то й запам'ятала. І дотепер ношу все чорне — чорні чоботи, чорні вузькі джинси, чорний светр на замку, чорну майку, чорну куртку з чорним хутром, чорну біжутерію і чорне волосся. І душа в мене чорна. І таке ж піднебіння. А в чорній-пречорній сумці в мене ховаються салатова футболка й яскраво-фіолетові черевички…

Коротше, як ви вже зрозуміли, чи зрозумієте, кинувши на мене жалісний погляд, я і мода не зустрілися. Хоча чесно намагалися. Призначали побачення, лазили по сайтах VOGUE, просили стилістку Машу пошукати в бутіках для мене щось актуальненьке. Всякчас то не було мого розміру, то футболка, що сподобалася, коштувала, як пів моєї нирки. А нирка мені теж подобалася.

Я безнадійно немодна «маладая женьщіна», і у всіх журнальних фешн-дрешн колонках, де звйозд запихують або в клітку ЄС ЄС ЄС, якщо вони одіті відповідно до останніх тенденцій, або в НОУ НОУ НОУ, якщо вони щось провтикали чи показали зайвих сантиметрів цицьок в декольте, мені би придумали окрему кліточку КАРПА, ГОУ ХОУМ. Ну, та я ж і так люблю вдома сидіти. І навіть не мрію домішатися до білявок із сірим корінням волосся і таким же умом, повіддирай хтось з них козирні лейбочки. Але насправді це я так огризаюся — із заздрощів.

Все життя, до появи в ньому Рибочки, мені доводилося бити копитцем об поріг на виході, викрешуючи золоті іскорки, поки мій актуальний бойфренд чепурився перед дзеркалом.

— Якась я геть хуйова тьолка, — жалілась я вголос, — бо чого це в мене одягання займає три хвилини, а в тебе тридцять?

Правда, я не завжди такою бувала. Могла й сама по півгодини збиратися, а потім ще кричати, плакати і битись головою об вхідні двері — бо тупо не могла згадати, куди запхала останню чисту футболку чи джинси, а надворі чекало таксі або вже десь рушав мій потяг.

Поява служниць та домогосподарок у моєму побуті не дуже допомагала стишити жахіття модного існування. Ці прекрасні жінки-трудівниці — вкрай необхідні у житті такого як я, капарила, — часто-густо і геть-чисто користувались якоюсь неприступною мені логікою в сортуванні моїх речей. Можливо, вони складали розкидане за ознакою «тепле-холодне» або «червоне-зелене», але мої труси, як правило, опинялися вкупі з моїми товстелезними й кусючими, на випадок ядерної зими, шерстяними светрами.

— Лєна, — зверталася я до моєї київської хаусмейд з приводу зниклого ланкійського батіка, — ви не бачили такої картини на полотні — яскрава така мандала, мммм кружечок, в сенсі, з візерунками і звірами там всякими?

— Оце? — Лена принесла мені шарф.

— Ні. Там таке квадратне полотно.

Лєна принесла якусь мою гівняну картинку на картонці.

— Ні, Лєна. Нам потрібна картинка на тряпочці.

Лєна принесла ганчірку. Я не знаю, що то була за шмата, може, в сусідів під дверима лежала.

— Лєна. Мені треба не просто тряпочку. А тряпочку з картинкою на ній.

Коли Лєна принесла мені щось важке, металеве, я припинила пошуки. А батік за кілька місяців знайшовся сам — тусувався ріднесенько в компанії синього відерка і поролонової швабри. Тряпочка, вона й є тряпочка.

Лєна також могла помити підлогу моєю футболкою. Знайшовши її десь у темному закутку під умивальником, вона кмітила, що нормальна людина носити такого не може. Нормальна людина жертвує такі кольори й картинки у фонд підложних шматин. А я так любила ту футболку. Я чесно думала, що вона модна. Лєна потім силувалася її відіпрати у машинці і довго вибачалася, обіцяючи купити мені нову, кращу футболку. Нової мені не треба. Я безутішна.

Але коли з'явилася в моєму житті Рибочка, все пішло по-іншому. Рибочка ніколи би не віддала моєї улюбленої футболки на поталу прибиральниці, Рибочка сама панічно боялася неправильної поведінки зі своїми речами й начисто заборонила очисній тьоті до них торкатися. І взагалі Рибочка була чоловіком. Був і є, тобто. Дорослим чоловіком, справжнім. З пухнастими ручками, ніжками і з красивою головою. В Рибочки таке гарне густе волосся, що його можна не розчісувати — само лягає блискучою чорною хвилею і не фурчить. Не те що моє — його мало, отож воно борзіє, створює ілюзію багаточисельності свого війська. Кучерявиться, дурнувате.

Рибочка відрізняється дивовижною здібністю фіксувати в своїй пам’яті місця, де бачив мої речі. Тобто коли я зранку, перед виходом на свою тупу роботу, завиваю:

— Де моя сумка з тьотькою, у ній же там ключі від хати й Білочки! — Рибочка лізе в правильну коробку й викопує звідти бавовняну тайську торбу з принтом ляльки — сумку з тьотькою. Авжеж, нема ніякої гарантії, що ключі від хати й моєї Білочки не заховані деінде.

Точно, це все сумки. Я дуже сумчаста тварина, щоби не сказати, сумочний фетишист. У мене тих сумок видимо-невидимо, усяких кольорів, фактур і форм. Звичайно я ходжу кудись із двома-чотирма, це не так забагато, навіть з огляду на складний пошук дрібних предметів. Бо взагалі сумок тих сила-силенна. Я сама