Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 76
Перейти на сторінку:
днів після того, як прийшли німці, Довгальов повернувся додому як «політичний», розказав, що боровся проти більшовиків у підпіллі, невдовзі кудись зник (говорили, у рейх, на курси), а приїхав через чотири місяці, щоб видавати «Нове слово Росії».

У першому випуску газети він оповів про героїчний шлях, який пройшов великий фюрер Адольф Гітлер, про його безприкладну боротьбу проти світового більшовизму, що є демонічним злом, посланим на землю злими силами. Він писав про той прекрасний порядок, котрий панує в рейху, як там дружно трудяться робітники, підприємці й селяни — повна свобода і рівність, ніяких тобі колгоспів, і в лісі урночки для сміття стоять, не те що наша багнюка.

На другій сторінці газети Довгальов надрукував два розділи з «Протоколу сіонських мудреців» — таємна змова євреїв, що хотіли завоювати весь світ.

У післямові — мама цю газету читала вголос, дуже тихо, ввечері, коли ми забиралися під ковдру з Пашею Крупенковим (його бабуся працювала в депо ночами, залишала онука нам, дім не отоплювали, «буржуйки» ставити не дозволяла комендатура, одна надія була — зігрітися під ковдрою, а зверху ще дідовою дохою накривали) — Довгальов учив: «Наші предки, яких згубили ленінські більшовики, патріоти Союзу руського народу, вже у дев’ятсот десятому році писали: «Треба позбавити жидів технічних знань, ремісничих, медичних, фельдшерських, зуболікарських, юридичних і не дати їм жодної можливості діставати освіту…» Ми цього зробити не змогли, і нас спостиг руйнівний жах революції… Це зробив Адольф Гітлер, який урятував Європу від жидомасонів, котрі мріяли про світове панування… Подивіться, як було побудоване фойє у нашому Палаці культури? У формі шестикутної зірки. Чий це знак? Жидів. Хто будував Палац культури? Архітектор Федоров, а насправді Федер, масои. А хто перетворив на склад церкву на Успеньї? Жидівські комісари, хто ж іще?!

Я пригадую, як мама охнула:

— Господи, та це племінник Довгальова Юрко з неї склад зробив! Чого ж він таке верзе, господи?!

Усі ці статті, політінформації на уроках проходили немовби мимо нас, були чужі; я гірко плакав ночами за Вовою Какузіиим і Леною Сорц, яких розстріляли разом з батьками в лісі, а я з ними дружив, тьотя Ліля, Вовика мама, частувала нас леденцями, жили ми в одному бараці, двері навпроти, нічого в них особливого не було, люди як люди, тільки ми солодкі сирники любили, а вони — солоні, от і вся різниця.

Пізніше було ще одно потрясіння, коли німці й поліцаї нашого батюшку, отця Никодима, розстріляли, — він у своєму підвалі трьох євреїв ховав і пораненого комісара Дем’янченка.

Після цього ми з Герою Куманьковим і написали на аркушиках старого паперу — зошитів не було, нам три штуки на місяць видавали: «Смерть фашистським бузувірам» — і розклеїли на парканах, коли йшли із школи; темніло рано, але комендантська година ще не настала.

А через два дні нас з Куманьковим забрали в поліцію.

Там нас дуже били, та фізичний біль був не такий страшний, дикою нам здавалася можливість завтра йти по вулицях босими, через снігові замети, як батюшка Никодим, і стати перед шеренгою чорних.

Потім прийшов німець, начебто обер, наших поліцаїв розігнав, залишив одного, в німецькій формі зі значком «РВА» на рукаві, і на своїй жерстяній російській — краще вже по-своєму говорив би, через перекладача — неголосно сказав мені:

— Ти приречений, але спочатку на твоїх очах ми розстріляємо твою матір.

У голові задзвеніло, тіло різко потягло набік, в очах потемніло, і я знепритомнів.

Привели мене до пам’яті нашатирем. Фашист сидів у тій же позі, роздивляючись свої квадратні нігті, а росіянин у німецькій формі був біля мене, злегка гладив голову…

— У тебе є порятунок, — мовив він. — У тебе і в твоєї нещасної матері. Ти згоден зробити те, що ми тобі скажемо?

І я відповів:

— Так.

— Молодець, — зрадів німець. — Розумний хлопчик.

Мені тоді виповнилося чотирнадцять, сорок четвертий рік, лютий.

Зразу після того як німці втекли, мати схопила мене, і ми подалися на схід, аби бути подалі від того нашого містечка, де німці зганьбили мене перед людьми; Куманька розстріляли, бо він відмовився говорити на майдані і підписати для газети, що це його комісари в лісі примусили зробити таке, а я…

Під Енгельсом у нас була рідня, там ми й осіли, добре, що стояло багато вільних будинків, ще відтоді, як ліквідували республіку і всіх німців виселили до Казахстану.

Коли настав час одержувати паспорт, мати-покійниця, хай їй буде земля пером, пішла зі мною у відділення: «Батько нас покинув, коли я ще вагітною ходила, прошу дати хлопцеві моє прізвище». Так і став я Тихомировим, а то був би Криловським, а батько ж мій з рибальською шаландою до Турції подався, і з того часу ні чутки ні вістки…

Він не був, мати розповідала, ні антирадянщиком якимсь, ні білим, ні куркулем; просто хотів працювати так, як умів, а йому не давали: сюди поткнешся — «дай довідку», туди — «а хто дозволив?» Запив мій батько, якого я й у вічі не бачив, а потім кинув шапку об землю та й пішов шукати щастя, обіцяв, коли влаштується, подати про себе звістку, але так і не подав, а може, не передавали нам його звісток, час був суворий, початок тридцятих, масова колективізація, карткова система, голод, нестача житла, — по три сім’ї в одній кімнаті тулилися, таке з пам’яті кілком не виб’єш. Узагалі, дитяче — найв’їдливіше в людині, незнищенне… З того часу, наприклад, як «тарілка» — ми так репродуктор називали — повідомила про переліт Валерія Чкалова через Північний полюс, я перейнявся мрією стати льотчиком.

Байдуже яким — військовим, полярним, цивільним, аби тільки піднімати в небо аероплани.

Закінчивши школу — а закінчив я її із срібного медаллю, — одразу ж послав документи в льотне училище.

Мене викликали на співбесіду. Сивий майор Левантович Михайло Григорович запитав, чому я так хочу в небо, чи літав коли на літаку, чи бачив бодай один авіапарад, кого з двічі Героїв Великої Вітчизняної — сталінських соколів — можу назвати по пам’яті (я назвав усіх), дав заповнювати анкети. Я вийшов з класної кімнати щасливий, сів у залі, де товпилися абітурієнти й, підсунувши до себе чорнильницю, зібрався писати відповіді на запитання… І зразу ж спіткнувся: «Чи міняли прізвище, якщо «так», то де, коли і з якою метою». Відчув, як у мене кров прилила до щік, а пальці, навпаки, стали крижаними. Перегорнувши п’ятисторінкову анкету, зрозумів, що пропав, побачивши такі запитання: «Чи маєте родичів за

1 ... 25 26 27 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"