Читати книгу - "Мандри Гуллівера"

Бачачи, як він дужчає, ми згорнули блінд і збирались уже згортати й фок, але погода все гіршала і, обдивившись, чи добре прикріплені наші гармати, ми прибрали бізань. Судно було у відкритому морі, і ми визнали за краще йти за вітром, ніж лягати в дрейф. Ми зарифили фок і поставили його, а тоді напнули шкоти. Румпель лежав на вітрі. Корабель тримався добре. Ми закріпили передній нірал, але парус розірвався. Тоді ми спустили рею, зняли з неї парус і ввесь такелаж. Шторм лютував; море загрозливо бурхало. Ми не хотіли спускати брам-стеньги, бо судно йшло за вітром, а брам-стеньга, як нам було відомо, допомагає керувати кораблем і збільшує його хід особливо у відкритому морі. Коли буря вщухла, поставили ґрот та фок і лягли в дрейф; потім розгорнули бізань, великий та малий марселі. Вітер дув із південного заходу і гнав нас на ост-норд-ост. Ми закріпили швартови до штирборту, послабили браси на завітряних реях, збрасопили буліні й закріпили їх. Маневрували ми за допомогою бізані, намагаючись використовувати вітер, і розгортали стільки парусів, скільки могли витримати щогли.[33]

Під час цього шторму із дужим вест-зюйд-вестом нас, за моїми підрахунками, однесло ліг на п'ятсот на схід, але визначити точно, в якій частині світу ми опинилися, не міг і найстаріший моряк з нашого судна; їжі в нас було досить, корабель буря не пошкодила, екіпаж був у доброму здоров'ї, дуже бракувало тільки води. Щоб нас не занесло до північно-західних берегів Великої Татарії, а там і до Льодовитого океану, ми визнали за краще йти тим же курсом, ніж повертати на північ.

16 червня 1703 року юнга на щоглі вгледів землю, а 17-го ми стояли вже коло великого острова, а може, й континенту (ніхто ж бо не знав, що воно таке), од якого виганялась у море недовга коса, а за нею видніла бухта, занадто мілка для судна місткістю понад сто тонн. Об'якорившись на лігу від бухти, капітан одрядив по воду баркас із дванадцятьма добре озброєними матросами і посудом для води на той випадок, якби вона там знайшлася. Попросив дозволу поїхати з ними і я, бажаючи оглянути країну і зробити які вдасться відкриття. Висадившись на острів, ми не знайшли ні річки, ні джерельця, ні будь-яких ознак людності. Матроси, шукаючи прісної води, пішли берегом, а я сам подався в глиб острова. Пройшовши з милю і не помітивши нічого, крім голого скелястого ґрунту, я почав утомлюватись і вирішив вертатися на корабель, але, озирнувшись на бухту, побачив, що всі матроси сидять уже в човні й чимдуж веслують до судна. Не встиг я гукнути їм (хоч то, очевидно, була б безнадійна річ), як побачив, що за човном женеться якась велетенська істота і робить гігантські стрибки у воді, що сягала їй до колін. На щастя, наші люди на півліги випередили її, та й море в тому місці було засіяне гострим камінням, і тому потвора не спромоглася наздогнати човна. Все це розповіли мені згодом, бо я не наважився дивитися на кінець такої жахливої пригоди, а, кинувшися прожогом назад, видерся на стрімкий горбок, де переді мною простилався куточок тої країни. Я бачив оброблені лани, але найбільше вразили мене луки, де трава сягала двадцяти футів.

З горбка я зійшов, здалося мені, на великий шлях, який для тубільців був лише стежкою серед ячменю. Ним я ішов деякий час, не бачачи майже нічого обабіч, бо наближалися жнива, і стебла височіли не менш як на сорок футів над землею. Цілу годину йшов я до кінця поля, обгородженого тином футів зі сто двадцять заввишки і обсадженого деревами такої висоти, що я й приблизно не міг би визначити її. Між цим ланом і сусіднім був перелаз із чотирма приступками та каменем на верхній. Перелізти через нього я не міг, бо кожна приступка була шість футів заввишки, а камінь футів близько двадцяти завтовшки. Поки я шукав шпарину в тину, з суміжного поля до перелазу підійшов один із тубільців, такого зросту як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював, наскільки я міг вирахувати, ярдам десяти, а ввесь він був такий, як наша сільська дзвіниця. Охоплений страхом і здивуванням, я заховався в ячмені і звідти спостерігав, як, ставши на камінь на перелазі, тубілець, озираючись на сусідній лан з правого боку, почав гукати когось голосом, куди гучнішим за наш голос у рупорі. Спершу я навіть вважав той голос за грім: з такої висоти він лунав. На покрик з'явилися ще сім подібних до нього велетнів із серпами, такими, як наші шість кіс кожен. Ці люди були вдягнені гірше, ніж перший, і здалися мені його слугами або робітниками, бо, вислухавши його, вони почали жати на тому лану, де я ховався. Я тримався від них якомога далі, але пересувався з великими труднощами, бо віддаль між стеблами не перевищувала фута, і я ледве протискував туди своє тіло. А втім, сяк-так посувався вперед, доки потрапив на ділянку, де вітер та дощ покрутили й поклали колосся на землю. Іти вперед тут було вже неможливо, бо стебла поперепліталися так, що протиснутися між ними я не міг, а вусики повалених стеблин були такі цупкі та гострі, що крізь одяг в'їдалися мені в саме тіло. Тим часом, почув я, женці наблизились ярдів на сто до мене. Знесилений і засмучений, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти на цьому ж таки місці. Я оплакував свою дружину та посиротілих дітей. Я кляв шалену впертість, яка штовхнула мене на другу подорож, усупереч порадам усіх моїх родичів і знайомих. Серед таких жахливих хвилювань у моєму мозку майнула гадка про Ліліпутію, де мене вважали за найбільше чудо у світі і де я здатний був одною рукою тягнути за собою ввесь імператорський флот та здійснив багато інших вчинків, записаних назавжди в історичні хроніки держави, що їм майбутні покоління навряд чи йнятимуть віри, хоч їх і засвідчили мільйони. Я заздалегідь відчував зневагу, з якою ці велетні дивитимуться на мене, і порівнював себе з ліліпутом, що випадково опинився б поміж нас. Я розумів, проте, що зневага буде ще найменшим лихом, бо коли навіть звичайні люди виявляють жорстокість і лютість пропорційно своєму зростові, так чого ж маю я чекати від цих велетенських варварів, крім