Читати книгу - "Галапагос"

Після цього мені стало шкода, що я живий, я почав заздрити кожному каменю. Краще вже, гадав я, бути каменем до послуг природи.

З аеропорту капітан вирушив просто до свого судна, не заїжджаючи по дорозі до готелю, щоб побачитись із братом. Протягом усього довгого польоту від Нью-Йорка він попивав шампанське, і тепер голова в нього була мов чавуном налита.

А коли ми з ним зійшли на борт «Баійї де Дарвін», я зрозумів, що його функції капітана, як і функції адмірала запасу, були суто церемоніальні. Дбати про навігацію, прилади, підтримувати серед команди дисципліну тощо мали інші люди, на його долю випадало лише спілкуватися з видатними пасажирами. Він був вельми погано обізнаний у питаннях судноводіння, та й не відчував потреби знати більше. Його знайомство з Галапагоськими островами було теж поверхове. Як адмірал він відвідував з церемоніальними візитами острів Бальтра, де була військово-морська база, та острів Санта-Крус, де була Дарвінівська дослідна станція, але знов-таки переважно в ролі пасажира на борту судна, що ним командував номінальне. Але решта островів були для нього невідомою землею. З нього вийшов би трохи тямкіший гід десь на лижних курортах Швейцарії, або, скажімо, на килимах у казино в Монте-Карло, або в стайнях, де готували коней для ігор у поло в Палм-Бічі.

Та знову ж таки — яке це має значення? Адже «Круїз віку до витоків природи» обслуговуватимуть гіди й лектори, які стажувались на Дарвінівській дослідній станції й здобули вчені ступені в природознавчих науках. Капітан мав намір уважно прослухати їх усіх, щоб разом із пасажирами багато чого довідатися про ці острови.

Катаючись у капітановому черепі, я сподівався збагнути, що воно таке — бути високим чином. А натомість збагнув, що таке бути світським метеликом.

Коли ми прибули до корабельних сходнів, нас зустріли з усіма можливими знаками військових почестей. Та на борту ніхто з офіцерів і членів команди не став звертатися до нас ні за якими вказівками, бо всі були заклопотані останніми приготуваннями до приїзду місіс Онассіс та решти пасажирів.

Як знав капітан, його судно все ще готувалося відчалити наступного дня. Чогось іншого йому ніхто не повідомив. Оскільки він лише годину тому прибув до Еквадору, ще маючи повний шлунок добрячої нью-йоркської їжі та головний біль від шампанського, до нього ще дійде, в яку жахливу халепу попав він і його судно.

Є одна людська вада, яку закон природного добору ще має виправити. Нині люди з повним шлунком, як і мільйон років тому їхні предки, ніяк не втямлять, у якій халепі опинились. А в такому стані вони забувають пильно стежити за акулами та косатками.

Мільйон років тому це був дуже відчутний дефект, оскільки люди, найкраще поінформовані про стан планети, як-от Ендрю Макінтош, і досить впливові й заможні, щоб загальмувати процеси руйнування, були, коли вже давати визначення, добряче вгодовані. Тож, як на них, усе завжди було гаразд.

Попри всі комп’ютери й вимірювальні прилади, всіх збирачів і аналізаторів інформації, всі банки даних і бібліотеки, всіх експертів з найрізноманітніших питань, що їх ті люди мали в своєму розпорядженні, тільки їхні шлунки, сліпі й глухі, лишались остаточними суддями того, наскільки нагальна та чи інша проблема, як-от, скажімо, знищення лісів у Північній Америці та Європі кислотними дощами.

І ось які поради давав, та й досі дає, повний шлунок: коли Ернандо Крус, перший помічник капітана «Баійї де Дарвін», доповів капітанові, що ніхто з гідів не з’явився й не дав про себе знати, а третина команди вже розбіглася, бо турбувалася насамперед про свої родини, капітан промовив: «Терпіння. Усмішка. Впевненість. Усе влаштується якнайкращим чином».

24

Мері Хепберн бачила й належно оцінила капітанову клоунаду в програмі «Вечірнє шоу», а потім ще «Доброго ранку, Америко». Мері відчула навіть, що знайома з капітаном ще до того, як великий мозок привів її до Гуаякіля.

«Вечірнє шоу» вона дивилася через два тижні після смерті Роя, і капітан був перший після цієї сумної події, кому вдалося її розсмішити. Мері сиділа у вітальні свого будиночка — довкола по сусідству стояли порожні будинки на продаж — і чула, як сама голосно регоче з того смішного еквадорського підводного флоту, що мав традицію занурюватись на дно й ніколи не випливати на поверхню.

їй здалося тоді, що фон Кляйст багато чим нагадує Роя з його любов’ю до природи й техніки. А то хіба призначили б його капітаном «Баійї де Дарвін»? І великий мозок примусив її звернутись уголос до капітанового зображення на телеекрані, викликавши зніяковіння у власної душі, хоч її слів ніхто й не чув:

— Чи є бодай якийсь шанс на те, що ти схочеш одружитися зі мною?

Виявилось, що вона принаймні трохи краще обізнана з технікою, ніж він, — просто завдяки рокам, прожитим із Роєм. Після чоловікової смерті, коли, наприклад, зіпсувалася газонокосарка, Мері сама спромоглася замінити в ній запальну свічку й запустити двигун, чого капітан ніколи б не зробив.

Незрівнянно більше знала вона й про острови. Саме Мері правильно визначила той острів, на якому їй судилося залишитись до кінця своїх днів. Капітан, хапаючись за рештки почуття власної гідності й авторитету після того, як великий мозок учинив йому таку халепу, заявив був, що цей острів зветься Рабіда; однак то був, безперечно, не Рабіда, і капітан його, в усякому разі, ніколи не бачив.

А що дало змогу Мері розпізнати Санта-Росалію, то це види зябликів, які там переважали. Ці невеличкі, непоказні птахи брудного жовто-бурого кольору, такі нецікаві для більшості туристів і для її учнів, захоплювали молодого Чарлза Дарвіна не менше, ніж гігантські черепахи, чи олуші, чи морські ігуани, чи будь-які інші тамтешні істоти. Справа в тому, що зяблики, хоч і були дуже схожі на вигляд, насправді належали до тринадцяти видів, і кожен вид годувався й добував собі корм по-своєму.

Жоден із цих видів не мав близьких родичів ні на південноамериканському континенті, ані десь-інде, їхні предки добулися сюди теж, мабуть, Ноєвим ковчегом або якимсь природним плотом, бо вирушати в тисячокілометровий переліт над відкритим океаном було для зябликів явно не характерним.

На островах не водилося дятлів, та були зяблики, які їли те, що призначалося дятлам. Довбати дерево такий зяблик, правда, не міг, тож він брав