Читати книгу - "Кола на воді"

– А чому так пізно виявили зникнення?

Жінка, похитуючись, підвелася й знову почала свою справу. Чоловік ковтнув слину:

– Робота… Розумієте, сьогодні здійснювались місячні закупки, словом, додому повернулися близько дев’ятої вечора. Леся збиралася до Інни, вони дружать. Це зовсім поруч, он отой будиночок. Власне, у світлі останніх… подій ми не дозволяли виходити у місто самій. А до Інни кілька кроків, ось дочка і пішла у гості. Дзвонила востаннє о дванадцятій, сказала, що вже у Інни, але телефон свій вдома забула, тому дзвонила від подруги, а у тієї гроші закінчувались на рахунку… От і попередила, щоб не хвилювались. А Інна розповіла матері, та медсестрою працює й була на чергуванні, точно таку історію – тільки навпаки: начебто вона у Лесі, мобільника забула, а у тієї хвилини розмов закінчуються. Маячня якась. Навіщо дівчата таке вигадали?

Руки жінки затремтіли й знесилено випустили усю купу одягу:

– Я не знаю, у чому вона була вдягнена… Як її описати? Не знаю. Не знаю!

Господар кинувся до дружини й заховав плач у себе на грудях:

– Тихше, ну-ну, вона знайдеться, чуєш? Дівчата загрались і бояться повертатись додому, але вранці обов’язково прийдуть. Почекаймо до ранку.

– А якщо він… їх знайде чи вже знайшов, Гено?

Господар міцніше притиснув матір своєї дитини, Анатолію ж на мить здалося, що чорні думки розбігаються кімнатою й шарудять вусиками: вгадай, яка з нас – правда? Раптом двері знову зойкнули дитячим плачем, і бліда жінка з впалим поглядом прошепотіла:

– Вона померла…

І рівно лягла на поріг.

Петро Васильович кинувся підводити незнайомку:

– Хлопці, чого стоїте? Води!

Довкола забігали люди, хтось ніс воду, хтось кликав лікаря, коли ж нещасна прийшла до тями, інша матір міцно вхопила її руки, так, що потім на шкірі лишились видимі сліди, й прошепотіла:

– Ярославо, хто? Інна чи Леся?

Проте жінка не помічала нікого довкола і все шепотіла:

– Вона померла… Померла…

Врешті у господаря здали нерви, й він закричав – камінці на вишуканій люстрі дрібно задзеленчали:

– Та хто помер?!!

Жінка затихла й злякано підвела очі:

– Моя дівчинка… вона мертва?

Слідчий вилаявся й твердо промовив:

– Ніхто не помер. Чуєте? Жодної інформації з цього приводу до нас не надходило. Дівчатка зникли, їх розшукують. Потрібно заспокоїтись і чекати.

Змучений батько обхопив голову руками й відійшов до вікна. Жінки, такі несхожі між собою у звичайному житті, зараз вчепилися одна в одну, немов у останній порятунок. Майор знову потягнувся до пачки цигарок й поспішно вийшов у ніч, хоча постаті у формі продовжували сновигати кімнатами, щось уточнювали, записували, телефонували.

Анатолій повільно підійшов до господаря й мовчки став поруч. Там, за вікном, нічне місто прокидалось від страшної звістки. Ще вологе після довгоочікуваного дощу, воно вже прощалось зі свіжістю. Спека поверталась. Тільки тепер вона мала у собі щось невловимо нове, гірке й задушливе, немов дим від пожежі. А може, то й справді пожежа? Десь горіли ліси, піднімаючи велетенські свічки у нічне небо. Подібне відбувалось і з людьми – в очікуванні моторошних звісток. Тут, поруч з батьком зниклої дівчинки, Анатолій вперше відчув, яка то мука – чекати в повному незнанні. Де дитина? Зараз, ось у цю хвилину, коли над головою нічне небо? Де? Що відчуває? І чи дихає? Щоб з нею не сталося, щоб не сталося, тільки б дихала, тільки б знайшлась. Анатолій здригнувся й співчутливо торкнувся плеча.

– Вона знайдеться. Обов’язково. Там зараз стільки міліції, що кроку не ступити без їхньої уваги.

Чоловік мовчав, кивав головою й міцно-міцно стискав у пальцях щось рожеве. Брязкальце. Воно було приєднане до телефону. Форма сердечка. Рожевий колір. Напевно, дочці належить. Дівчатка люблять рожеві сердечка, от тільки у цю хвилину чомусь здавалося, що з нього хтось висмоктав усю кров, лишивши саму крихту надії.

– Це Лесин телефон?

Геннадій здригнувся, пальці затремтіли:

– Її.

– А можна поглянути?

– Навіщо?

– Сам не знаю. Просто… дівчатка, вони… розмовляють. Ну, люблять говорити.

– І що?

– Потрібно перевірити усі контакти, дзвінки, смс-повідомлення.

Батько спантеличено протягнув мобільника:

– Беріть, проте міліція вже відстежувала останні дзвінки. Нічого.

Анатолій обережно взяв телефон. На екрані затанцювали два симпатичні амурчики. Мама. Тато. Інна. Віта. Іра. Катя. Вітько. Імена вистрибували перед очима, окреслюючи собою життя чотирнадцятилітньої дівчинки, однак жодне не могло відповісти, де зараз володарка телефону. Повідомлення… Канікули. Спека. Новий фільм. Абсолютно нічого незвичного. Анатолій вже збирався вимкнути все це й повернути батькові, коли раптом пальці самі собою затремтіли.

– Господи! Що там?

Екран замріяно питав:

«Яке воно – кохання?»

«Кохання – це коли без його голосу боляче»

«Боляче?»

«Коли він не дзвонить, всередині починає щось тиснути. Може, це серце не вміщується в грудях?»

«Серце ганяє кров по судинах»

«А моє кохає»

«То ти справді це зробиш?»

«По-іншому не можу, а ти – вирішуй сама, я не примушую»

«Та з тобою я, з тобою»

«А я з ним. Щомиті. Всіма думками. Поруч»

«Щаслива».

Спантеличені батьки вдесяте гортали конвертики повідомлень, читали, перечитували і нічого не могли збагнути. Віра не втрималась і чомусь пошепки запитала:

– Яке таке серце?

Господар роздратовано махнув рукою у бік брязкальця:

– Ну не це ж.

– Гено, про кого це вона?

– Та звідки мені знати!

Бліда й заплакана сусідка шоковано кліпала очима:

– А що значить: «Я з тобою»? До чого тут Інна?

Анатолій наказав покликати майора й твердо зауважив:

– Потрібно шукати повідомлення від бойфренда.

Обидві мами підскочили:

– Кого? Їм лише по чотирнадцять.

Вражений Геннадій криво всміхнувся:

– Вже по чотирнадцять. У такому віці й народити можуть.

– Гено, що ти… говориш?

– А нічого. Проґавили ми дочку. Он… Без його голосу серце з грудей вистрибувало, а ми й не помітили.

Ярослава хитала головою:

– Що ж вони надумали? Господи! Де моя дівчинка?

– Але ж він дзвонив Лесі. Вона говорить про голос, значить, вони регулярно спілкувались. Дивіться контакти.

– Жодного незнайомого чоловічого імені.

– Варто перевірити найактивніших співрозмовників. Він може бути під будь-яким ім’ям.

Спітнілий Петро Васильович забіг до кімнати, обвів поглядом шоковані обличчя і посірів одразу ж, як прочитав повідомлення.

– Негайно перевірити всі контакти – з першого до останнього. Через півгодини щоб були роздруківки дзвінків від оператора. Швидко!!! Ворушіться! У нас нема часу!

Жінки налякано увібрали голови в плечі й боялися поворухнутися. Геннадій тільки й встиг прокричати навздогін:

– Що це означає? Що? Що сталося?

– Нічого. Ми працюємо. Чекайте.

Анатолій