Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кола на воді 📚 - Українською

Читати книгу - "Кола на воді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кола на воді" автора Олена Печорна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 62
Перейти на сторінку:
вийшов з будинку одразу за майором й застиг на порозі, відчуваючи, що там, високо угорі, щось відбувалось. Небо сіріло й рухалось, пускаючи велетенські хвилі, котрі мали ось-ось проковтнути місто під собою. Десь зовсім поруч пахло квітами, так густо, що аромат, здавалось, чіплявся за одяг, осідав на шкірі й розповзався повітрям. Дивно. Квіти з присмаком горілого. Біля машини розмовляв слідчий, кричав голосно, немов намагався голосом задавити собаче виття. Анатолій зіщулився і підійшов ближче.

– Ворушіться! Нам потрібна інформація негайно! Інакше буде пізно.

– Васильовичу, що за біганина?

Слідчий нервово намагався виловити останню цигарку, проте пальці вперто відмовлялись слухатись.

– Прокляття!!!

– Та не мовчи! Що?

– Що? Нічого… хорошого. Минулої осені в області зникла дівчинка.

– Ще одна?

– Ні, цього разу не зовсім наш випадок. Її шукали п’ять днів. Був піднятий весь особовий склад внутрішніх органів, залучали солдат. Сотні людей прочісували навколишні поля й ліс, а за п’ять діб пастух випадково наштовхнувся на тіло. Вона лежала поруч з узбіччям, у грядках буряків. Дівчинку задушили, вимили, розчесали, одягнули в абсолютно новий одяг, навіть нігті акуратно зрізали. Сволота. Словом, знищили все, що могли, а потім… випадково наші спеціалісти засікли відео на одному із сайтів. На ньому неповнолітню жертву… Замовлення то було – порнографічного характеру. Збоченці.

– Ти вважаєш, що дівчаток…

Рука з цигаркою зрадницьки тремтіла:

– Це лише одна з робочих версій, вона відпрацьовується. Є кілька схожих моментів, проте… Не знаю, вбита познайомилась зі злочинцем у мережі. Матір згадувала, що незадовго до смерті дочка годинами по телефону розмовляла, навіть уночі. Слідство виявило її записи, вірші, і в кожному рядочку: «Це – кохання». Ну ти скажи, чому? Як? Цих монстрів народжують же люди, і живуть вони серед людей!

Мовчання. Анатолію здалося, що угорі задихали часто й поривчасто, а хмара розповзлась, зробилася тонесенькою і врешті беззвучно тріснула, щоб зникнути за кілька хвилин, немов й не було. Ні, люди не народжують монстрів, народжуються діти. Вони також бояться темряви, люблять солодке і бачать сни, а вже потім… стають дорослими.

– Як же знайти дівчаток?

– Шукати потрібно швидко, дуже швидко.

Через годину роздруківка дзвінків відкрила таємницю Віти, з якою Леся могла говорити ледь не всю ніч, тоді як Віти у природі (чи то пак – в оточенні Лесі) просто не існувало. Батьки заломлювали руки й кричали, що нічого не знали, а матір Інни беззвучно читала молитви. Місто шурхотіло висушеною бруківкою й розвішувало на всіх стовпах портрети зниклих дівчаток. Починався новий день.

Він повернувся додому спустошений. У відрі для сміття виявив рівні рядочки пакетиків з зеленим чаєм. Пахло кавою. Рената мовчки читала ранкову газету, коли ж побачила зображення двох дівчаток на першій сторінці, здригнулась й лякливо відсунула її подалі.

– Коли ж це все скінчиться?

Анатолій споглядав рожевий лак на нігтях дружини й ніяк не міг позбутися образу рожевого сердечка у дівчачому телефоні. Коли він їхав, лікарі «швидкої» вводили заспокійливе обом матерям, аби позбавити від кошмару реальності. Що ж, він міг лише уявляти, як боляче прокидатися від того сну.

– Ти був там?

Кивок.

– І?

– Нічого.

Рената зіщулилась і вперше подивилась в очі:

– Може, нам варто найняти охорону? Я боюсь.

– Чого?

Жінка роздратовано труснула розкішною зачіскою:

– Всього. Я постійно сама… у цьому будинку, а містом блукає вбивця. Тобі не страшно за мене?

Анатолій кивнув:

– Страшно.

Він і справді боявся. Боявся вмикати телевізор, слухати радіо, відповідати на дзвінки чи брати до рук ранкову газету, бо звідусіль пустими очицями кліпало величезне, непереборне і звіряче: «Тікай». І кожен у містечку, де ще кілька місяців тому без остраху відкривалися двері незнайомцю, стрімголов біг у свою нірку, щоб сховатися чи то від свого страху, чи від того, хто зараз володів всіма думками, а до декого приходив навіть у сни. Паніка. І шепіт поза спинами. Отой шепіт зводив з розуму більше, аніж крик. Краще б люди кричали, натомість кричали газети – моторошними заголовками по свідомості. Їжте, сенсацію подано, свіжу й гарячу – один в один ранкова кава, навіть тиск піднімає. Бр-р-р.

– Мені потрібно годинку поспати.

Солодка жінка здивовано кліпнула:

– Оце і все? Все, що ти можеш мені сказати?

Анатолій зморщився й за звичкою поцілував її волосся.

– Кицю, сьогодні ж увечері буде тобі охоронець. Я – спати.

Ліжко байдуже прийняло його тіло. Два будинки, дві дівчинки, ще одна, хмара, дворовий пес, рожеве сердечко й літери, що вистрибують: «Яке воно – кохання? Кохання – це коли боляче». Боляче. Не снилось нічого. Провалився й знову зайшов у свідомість, коли біля вуха щосили задзеленчав телефон у жіночій долоні. Рената граційно звела до купи брови, а потім недбало кинула апарат йому до обличчя.

– Нічого не бажаєш пояснити?

Анатолій примружився. Телефонувала Ірина.

– Це восьмий дзвінок за останні півгодини. Ще є п’ять від Валентини. Я проґавила щось важливе?

Чоловік скривився.

– Не починай. Алло. Привіт, ні, нічого нового, принаймні так було годину тому. У разі чого зателефоную. Обіцяю. Так. Бувай.

Солодка жінка дула губи й ходила кімнатою туди-сюди, зовсім як маятник. За інших обставин Анатолій кинувся б його зупиняти, намагаючись розрадити молоду дружину, але зараз голова, здавалося, лусне від хвилеподібних спазмів. Сон не допоміг.

– З міліції не телефонували?

Рената спинилась і холодно різонула:

– Я схожа на секретарку? І з якого дива вони повинні телефонувати, га? Ти загрався. Ловити убивць – їхня робота, тоді як твоя, – жінка на мить замовкла, – твоя летить шкереберть: тендер програно, замовлення вичерпались, люди сидять без роботи… Твої люди.

Йому раптом зробилося зимно. Це ж треба, в таку спеку аж зуби цокотять.

– Костя якось дасть всьому лад.

Рената округлила очі:

– Отож бо, що якось. Толю, тобі загрожує банкрутство. Ти цього домагаєшся?

Він нервово торкнувся чола – чи, бува, не гаряче:

– Не знаю.

– Господи! Та ти ж стільки сил вклав у цю справу, стільки років, ти жив цим, а тепер…

Він полегшено видихнув, усвідомлюючи, що це – не лихоманка. Хворіти зараз не можна, не час.

– А чи жив?

Вона застигла біля вікна й злякано подалася назад:

– Ти усвідомлюєш, що говориш?

Він криво всміхнувся. Виявляється, прокидатися – боляче, так, як і кохати.

– Усвідомлюю. Нарешті усвідомлюю. Ренато, ти не зможеш мене зараз змінити. Зрозумій і дай час. Ти ж завжди уміла чекати.

Жінка підскочила й стала поруч. Він шкірою відчував її тепло – гаряче, мов розпечена лава.

– Тоді я знала, що чекаю на тебе, а зараз – не впевнена. Толю, повернися до мене.

1 ... 26 27 28 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кола на воді"