Читати книгу - "Кола на воді"

Голова вибухнула, і думки поплили. Неймовірно. Рената погодилася? Зважилась перетворити своє розкішне тіло на інкубатор? Скільки разів до цього він умовляв її народити, натомість чув «не зараз», «зачекай», «ми не готові», і раптом вона наважилася рости, як повітряна куля, мучитись від токсикозу й прийняти пологове пекло. А все заради чого? Щоб він зміг отримати живу ляльку – нову, адже тоді заспокоїться, повернеться до себе колишнього, а заразом – поверне колишнє життя тій, яка йому народила. Анатолій вражено прошепотів:

– Ти справді хочеш дитину?

Жінка охопила шию й обійняла всім тілом – щільно, немов лещатами.

– Заради тебе я готова на все.

– Але ж ти завжди була проти.

– Люди змінюються.

– Скоріше, змінюються обставини.

Рената відсахнулась:

– Нехай, але хіба ти не цього хотів?

– Цього. Проте Оксанки ти не зможеш замінити ніким іншим. Розумієш? То буде друга моя дочка, ні краща, ні гірша, просто моя.

Жінка розвела руками й втомлено видихнула:

– То що ти від мене хочеш, чорт забирай? Аби я скніла тут на самоті?

– Я хочу, щоб ти просто мене чекала.

Жінка відкинула волосся назад й мовчки пішла сходами на другий поверх. Чекати вміє не кожна, бо чекати також боляче.

Коли він вийшов у місто, то збагнув, що хоче просто йти вперед крок за кроком, звільняючи усі відчуття: дивитися, слухати, принюхуватись, навіть пробувати на смак, якщо доведеться. Що ж, лишив машину й занурився у вулиці, по яких сьогодні плавав вітер. Вітер наповнював рухом все довкола, тікав і наздоганяв одночасно. Місто ворушилось, неспроможне втримати жах у собі, власне, як і люди.

Чоловік вдивлявся в обличчя випадкових перехожих, усвідомлюючи, що фотографує родимі плями, розріз очей, поставу, відтінки волосся і навіть ходу. Люди осідали в ньому, немов опале листя в пору листопаду – різні, типові й такі, про яких стверджують «унікальний у своєму роді», проте всі до одного вони були оболонками. Юнак. Дівчина. Чоловік. Жінка. Дідусь. Бабуся. Оболонка. Оболонка. Оболонка. Оболонка. А що всередині? Як збагнути, що ж під шкарлупою? Як? Кажуть, людину потрібно «відчути». Сьогодні він відпустив відчуття і, здавалось, читав думки, що роїлися в кожному погляді навпроти. Але Звіра серед них не було. Він «відчув» би Звіра, зміг би. Побачив і зрозумів, але його не було ніде.

То, може, варто спробувати знайти його оселю? Анатолій давно збагнув, що будівлі віддзеркалюють людей, виносять на загальний огляд те, що їхні господарі, здавалось би, старанно приховують. Володимир Іванович, Іринин психотерапевт, мабуть, пояснив би цей феномен просто: у кожному продукті людина лишає відбиток психіки, у всьому, що створює, вона незримо присутня. Це як зашифрований код. Ось я. Дивися. Лігво Звіра повинно містити його душу, спійману в камені, цеглі й вікнах, проте на цій будівлі, на жаль, не почепили табличку: «ЗВІР».

Значить, це зробить він, методично оглянувши кожен будинок у місті. Скільки часу витратить? А неважливо. Це його пристрасть ще з дитинства. Він уміє помічати дрібнички, а потім об’єднує їх в цілісні образи, які називає обличчям. Ці обличчя завжди різні. Завжди. І навіть коли здається, що споруди не просто однакові, а ідентичні, настрій, що всередині, все одно інакший. Це як характер. І цей характер диктують люди, а іноді – навпаки, хоча ні, це безперервний процес взаємодії. То ж де ти сховався? Вулиці. Будинки. Пустка. Непомітно дійшов до місця, де був уночі.

Сонячне світло зробило картинку іншою, однак Анатолій все одно упізнав два різні світи, в яких сьогодні оселилось однакове чекання. Велика будівля вражала модним фасадом, що тонув у зелені газону та різнобарв’ї клумб. От тільки запах. Вдень він був чомусь інший, абсолютно. Дивно. Навпроти – гриб-стариган молитовно вигнув дугою шапку. Колись він бачив щось дуже-дуже схоже, от тільки де? Дворовий пес, мабуть, спить, а господиня вже мала б прокинутись. Щоправда, хвіртку замкнуто. Очевидно, жінка пішла до сусідів, поруч з якими все ще стоять міліцейські машини. Охороняють. Чи чекають?

Анатолій зробив крок по бруківці й, коли підійшов до дверей, міцно заплющив очі, а потім ще раз вдихнув повітря. Бракувало квітів, хоча не зовсім. Вони пахли, от тільки не було нічного аромату, отого густого, що чіплявся за шкіру. Чоловік озирнувся довкола: квіти – не дівчата, вони не зникають безслідно, бодай зрізані стебла та лишаються, а тут всі були на місці.

Назустріч швидко йшов майор, червоні очі свідчили про відсутність сну, проте міцне стискання руки під час вітання запевнило: ситуацію намагаються контролювати.

– Є щось нове?

– Нічого суттєвого. Чекаємо.

– Як батьки?

– Нервують.

– Можна зайти?

– Як знаєш, бо я – до відділка, відзвітуватись.

– Телефонуй у разі новин.

Петро Васильович примружив на сонці очі й мовчки кивнув.

Двері відчинились без дитячого плачу, й Анатолій навіть зрадів – таки змастили, проте вже за мить відчув на собі з десяток пострілів чужих очей. Мабуть, так тут зустрічають кожного. Хотілось сховатися.

– Я знову до вас.

Люди у формі кивнули, очевидно, вже звикли до його постійної присутності поруч. Господар відвів погляд і знову підпер голову руками, що була цього ранку важчою за каміння. Неголене підборіддя, висмоктані очі і якась зігнута постава.

– Геннадію, ви тримайтесь.

– Спасибі.

– А дружина як? І ваша сусідка?

– Нагорі, під дією заспокійливого.

– Досі?

Чоловік здригнувся:

– У обох була істерика після того, як прокинулися. Довелося робити повторні ін’єкції.

– Це минеться. Повірте. Моя дружина ледве видряпалась зі стану повного заперечення. На все потрібен час.

– Так-так. Час. Здається, що це кат. Прийшов і щохвилинно – голову з плечей. Сил вже не лишилось.

Раптом кімнатою пронісся звук, схожий на відлуння грому. Господар підскочив з місця й за кілька кроків опинився біля столу, на якому підстрибував телефонний апарат.

– Алло!!! Так. Мамо?… – чоловічий силует зігнувся і став схожим на недогарок. – Я ж сказав, що сам передзвоню. Ні, мамо, нічого нового. Чекаємо.

Потім поклав слухавку, криво всміхнувся й захитався взад-вперед, шукаючи бодай якусь опору.

– А я думав, що це… викрадачі. Смішно, правда? Я волів би, аби її просто викрали. Нехай все забрали б. Усе!!! Будь воно тричі прокляте. Лише б дівчинка моя була поруч, моя маленька дівчинка, тільки б вона була.

І знову потягнулось чекання, здавалося, що воно вичавлює все живе, навіть повітря з цієї розкішної в’язниці.

– Геннадію, ви б пройшлися… хоча б до порогу. Заразом мене проведете.

Чоловік розгублено озирнувся