Читати книгу - "Аналітична історія України"

Суспільна думка звичайно пов’язує практику німецького націонал-соціалізму з двома книгами – «Моя боротьба» Адольфа Гітлера та «Міт XX сторіччя» Альфреда Розенберґа. Але, справа в тому що обидві ці книжки є абсолютно вторинні та ні в чому не ориґінальні. Бо все, що можна було сказати про раси та расові теорії, було, мабуть, оприлюднене задовго перед ними.

Не можна не помітити дивного факту, що найбільша кількість подібної літератури припадає десь на околиці 1905. В Росії, яка не підтримувала культурних зв’язків з Німеччиною ні тоді, ні раніше («гнілой Запад»), – це часи утворення «Союза русского народа» та жидівських погромів. У тодішній кайзерівській Німеччині був порядок, громили виключно на папері, але… Звідки ж таке дивне співпадіння в часі? – чи, бува, не оті загадкові космічні впливи?

Не вадить зазначити й оте, одвічне, – інтелектуальну вишуканість німецької расистської літератури та абсолютно печерний рівень російської антисемітської писанини, – тих же П. Крушевана, П. Столипіна або С. Нілуса.

Втім, не слід гадати, що в Німеччині справа обмежувалася теорією, була й деяка практика. В самій Німеччині чимало зробив для цього, зокрема, Ґвідо фон Ліст, який не тільки написав низку книг, але й започаткував товариство власного імені – прибічників нового, расистського націоналізму. Це від нього, не від Гітлера з Розенбергом, – іде нове поняття «аріо-ґермано-німецької благородної раси». А такій, самі розумієте, гріх перед Богом не володіти цілісіньким світом. До справи підключається німецький імперіалізм. Слід тут чітко усвідомити, що саме поняття «цивілізованих аріїв», які підкорили свого часу «дикунів» Індостану, та вчинили там цивілізацію, – грало суто допоміжну роль. Древні прецеденти потрібні тільки заради солідності: деяка псевдоісторична стартова площадка для власного вивищення над іншими, не більше. Не дивно, що згадуваний вище Віллібальд Ґеншель презентуватиме вже 1910 Леонардо да Вінчі – як доброго німця Леонарда фон Вінке, а такий собі Ганс Блюер до 1921 аріїзує й Ісуса з Назарету, котрий, як усі гадали раніше, належав радше до жидівства; принаймні – за матір’ю.

Але, трагічний кінець арійського міту в Німеччині – не зупинив інших. З тієї простої причини, що коли злочинець кінчає свій вік у буцегарні, – це не надто стримує інших. Тому арійському мітові самою історією судилося скінчити життя на неплідному російському ґрунті, де йому й належить тепер проростати; потягненим все з того ж заходу.

Це потягнення історії є цікавим та повчальним іще в одному відношенні.

Справа в тому, що як ви очевидно знаєте, наш спільний «старшій брат» з’явився на арені історії – на біду для всіх інших, «молодших», які на той час вже давно були присутні, – відносно недавно, всього якихось вісімсот років, принаймні. Та – в кращому разі, як бізнесмен та підприємець у колишніх колоніях Києва, колишньої столиці наддержави – Гунського каганату, що на той час давно не існував. Повторимо, як бізнесмен та підприємець дрібного работоргового закладу, який розповзеться згодом на половину континенту – «от Одєра до Бєрінгова проліва».

Цей работорговий фах «старшій брат» потім плекав та досконалив у поколіннях, перебравшись до Москви, де ніхто не заважав. А до нашого часу – за повного та кінцевого попуску вищих сил, що керують світом, – зумів створити зі свого рабовласницького заповідника цілий концтабір народів. З’являючись офіційно, як ви знаєте, наче їх усіх природним спасителем та патроном.

А з такою блискучою історичною кар’єрою – впрост непристойно було би мати такого короткого історичного віку, та намагання підбудувати до російського історичного даху достойний його солідний підмуровок (що пішов би у часі десь далі вже привласненого Києва) – нараховують уже два століття. Добрим людям міг би здатися на це Гунський каганат – великодержава, але їм він не підходить – не ті люди – «полчіща дікіх кочєвніков» (що полишають по собі трупи та згарища). А тут потрібно, як годиться, солідно – «мірних пахарєй». Тих, що не тільки власну землю захищають, але ще й усіх інших при цьому «освобождают».

Бо, нагадаємо, все у них не своє, змавповане чуже, підібране десь та колись з усе того ж великого смітника історії. Рабство та агресія – з того, ще першого Риму, дрімуче православ’я та отой дурний двохголовий нествор, – з Риму другого; і так далі.

Туга за великою власною історією, якомога старішою, – здавна гнітить всяке безродне задупство. Вони вже раз підкрали собі більше двох століть нашої власної, української історії («всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва…»), аби відсвяткувати поспіхом оте уявне «Тисячєлєтіє Россіі», котре, як ми це добре знаємо, не може наступити раніше 2169 (як не ще пізніше). Варто зазначити, що його потім чомусь не надто пригадували. Але, як усе це їм минуло, як ніхто галасу не зчинив з приводу крадіжки, – то чому не піти далі? Не підкрасти таке щось і справді капітальне? – скажімо так, як А. Фомєнко з Г. Носовскім приписали до Росії історію монголів.

Так само воно й з отим арійством, – кожному хочеться… кожному кортить…

От так і побивалися, аж поки не з’явився світові російський письменник В. Чівіліхін, що написав такий собі «роман-ессе» – «Память». (вид. «Роман-газета, № 16, № 17, 1982). Там знаходимо різні патріотичні, більш-менш безглузді міркування щодо монголів та «татарского іга», але є й те, що нас в данному разі цікавить.

На першій же сторінці другого випуску читаємо, що:

Слов’янські племена з древніх часів жили на Південному Балтицькому узбережжі та на островах.

Слов’янські – це в кінці означає російські – «русскіє», тому що заради цього, власне, оте «слов’янство» й затівалося.

Насправді слов’янська спільність – то спільність балтицька, та схоже, що автор вже почав оцінювати всебічні переваги цієї обставини для «русской ідеі»: як воно раніше можна було зазіхати на все слов’янське, так тепер можна буде зазіхати на все балтицьке; а це вже щось.

Але, то лише розвідка. Слово «арії», з’являється нарешті в усій своїй красі та сумнівності на с.10 № 17. З охотою притягуються «Веди» (слово ж – таке російське!). Автор бадьоро, не гірше від отого класичного російського гімназиста, якому належить виправити вперше зобачену ним картину зоряного неба, – прилучається до ведичної мудрості, розмірковуючи, що санскритське nabha (житло богів), це ж звичайне російське «небо»; ну, і так далі.

Жалюгідні намагання Ліхачьова та Юґова з їх «антамі-прєдкамі русскіх», або тим, що «тавро-скіф Ахіллєс – бил русскій» – він і не згадує: дрібничка – не той масштаб, «мєлочізм». Звісно ж, це «арії-пахарі», це вони «принесли