Читати книгу - "Джури і підводний човен"

— Ану, хлопці, давайте ще одну, щоб дома не журилися!

— Де одна, там і друга!

— Ой, не можу, — тихо поскаржився один з молодиків. — Мені вже воно в горлі грається.

Його товариш чмихнув і одразу отримав від Грицика кулаком по спині.

— Пий, тобі кажуть! — гримнув на скаржника Колотнеча. — Пий, коли душа просить!

Коли б на те трапилася якась людина, їй би здалося, що то сидять посеред степу безтурботні люди і наливаються горівкою під саму зав’язку — не інакше на радощах від того, що за ними перестали стежити.

Невдовзі козаки, по-дурному гигикаючи, розповзлися хто куди. За кілька хвилин над степом здійнялося таке потужне хропіння, що аж повітря тремтіло.

А ще за якусь годину щось холодне тицьнулося Грицикові в обличчя.

— Це ти, Куценький? — прошепотів той, наче щойно й не хропів голосніше за всіх.

Куций сів біля Грицика і обхопив себе хвостом. Тоді повернувся в один бік і погрозливо вищирив міцні ікла.

— Зрозумів, Куценький, — відказав Грицик, і зашипів на товариство, що на мить принишкло: — Та хропіть же, бісові душі, бо ті нечестивці щось запідозрять…

Хропіння відновилося з подвоєною силою.

Посеред ночі, коли багаття почало пригасати, зі степу долетів дрібний перестук копит. Він стрімко наближався.

— До зброї! — попередив Колотнеча.

По короткій хвилі з темряви вихопилося кілька десятків вершників. Над їхніми головами холодним полиском висвічували шаблі.

— Алла! — пролунало в повітрі.

І раптом стихло: передні вершники разом з конями покотилися по землі.

Січа була коротка й нещадна. За кілька хвилин уцілілі нападники розвернули коней і кинулися назад.

Розвиднялося. Навколо згаслого вогнища козаки нарахували з десяток трупів. Та ще двоє, намагаючись підвестися, очманіло крутили головами: мабуть, не могли прийти до тями після оглушливого падіння.

— Ич, харцизяки, — лаявся Колотнеча, змотуючи загорожу. — Це ж треба — порвати такі гарні ремені! Хочеш, я тебе на одному з них підвішу? — повернувся він до найближчого з оглушених розбійників. — Бо більше він ні на що не годиться.

— Ні! — відсахнувся полонений.

— Тоді розказуй, хто ти й звідкіля. А потім вирішимо, як з тобою бути, — сказав Грицик.

Полонений, з жахом озираючись на Колотнечу, видушив з себе три слова:

— Я з ватаги Самед-бека.

— Ага, старий знайомий, — кивнув Грицик. — Ми з ним минулого літа стрічалися неподалік цієї місцини, — пояснив він Колотнечі. — Тоді покійний Саїд-мурза з нього трохи шкуру не спустив. За те, що той проґавив нас. Було таке? — звернувся він до нажаханого бранця.

— Не знаю, — забелькотів той. — Я новенький.

Грицик докірливо похитав головою.

— Усі ви новенькі, коли вас злапають… Слухай, а ти ходив узимку з ордою Менглі-Гірея на Сулу? — запитав він і тут-таки погрозливо попередив: — Тільки не бреши!

— Був, був, — закивав той.

— Тікав разом з усіма, чи, може, опирався?

Бранець з жахом зиркнув на Колотнечу, що знову закрутив ременем.

— Тікав я, тікав! — вигукнув він. — Я навіть шаблю не піднімав!

— Це добре, — похвалив його Грицик. Згодом довірливо, начебто перед ним сидів рідний брат, поцікавився:

— А що було потім, коли вас зібрали за Пслом?

— Кримські беки почали допитуватися, хто перший здійняв галас про урусів та вовкулаків.

— Перший був я, — пояснив Грицик полоненому.

— То це ти Сартак? — здивувався бранець.

— А що, не схожий? — посміхнувся Грицик. — Але далі розповідай, далі!

— Далі Борихан… небіж тисяцького Реїза, показав на якогось Хасана й на тих, хто стояв поруч з ним, і поклявся Менглі-Гіреєві, що вони перші підхопили твій крик…

Грицик з шумом увібрав у груди повітря.

— Голову мені мало стяти, — у відчаї простогнав він.

— Це ж за що? — здивувався Колотнеча.

— За те, що підбив хлопців на таке. Знав же, що буде небезпечно, хотів же підбити на таке чужих, проте полінувався!

І він з люттю стукнув себе по коліну.

— Усі ми розумні задньою думкою, — втішив товариша Колотнеча. — І що ж було далі? — звернувся він до полоненого.

— Потім беки відібрали зо дві сотні людей і сказали, що такі боягузи годяться хіба як ясир.

— То що — їм голів не рубали? — з надією поглянув на полоненого Грицик.

— Ні. Наш сотник казав, ніби хан передумав. Мовляв, від живих користі більше. То їх прив’язали до лат і кудись погнали.

— А куди саме, не відаєш?

— Ні. Але наші подейкували, ніби їх погнали у Крим.

— Звісно, що в Крим, — підтвердив Колотнеча, наче сам був при тому. — Більше нікуди.

— Отже, в рабство, — повільно мовив Грицик. — І все через мене.

— Облиш! — прикрикнув на нього Колотнеча. — Хто ж відав, що воно так обернеться? Краще скажи, що з цим робити? — кивнув на полоненого Колотнеча.

Той зіщулився.

— Роби що хочеш, — відмахнувся Грицик.

Колотнеча в задумі відкусив задирку на пальці і сплюнув на землю.

— Гаразд, — сказав він. — На цей раз ми твоєї голови не чіпатимемо. Але затям: коли твої друзі будуть і далі плуганитися слідом за нами, то матимуть справу не лише з моїми хлопцями, а й з кримчаками. Бо ми супроводимо не когось там, а самого посла від Менглі-Гірея. Затямив?

— Так, шановний, — догідливо закивав той.

— А тепер — киш звідсіля!

Полоненого мов вітром здмухнуло.

КОМИШАНА ДИВОВИЖА

У козацькому таборі все було так, як і належить. Рибалки закидали неводи, сторожа роз’їжджала далеко в степу, нові прибульці відсипалися з далекої дороги. Чинбарі та ковалі…

У тому то й річ. Раніше ковалі працювали окремо від інших, чинбарі теж не цікавилися нічим, окрім чинбарства. А тепер найкращий з чинбарів Гаплик і найбільший умілець серед ковалів Стукач порозумілися настільки, що раз по раз ходили, ні, скоріше бігали, одне до одного в гості. Тим, хто цікавився, з якого дива вони так подружилися, Гмукало зі Стукачем радили не сунути свого носа до чужого проса. Згодом до них приєднався місцевий маляр Онисько.

А коли вони не мали часу на зустріч, між ними снував Телесик. І при цьому вигляд у нього був