Читати книгу - "Гостi на мітлi"

— Хіба ж так можна? — стражденницьким голосом простогнала вона. — Вірите, моє серце ледве не розірвалося від жаху!

— Я вибачаюся… — в повному замішанні промуркотів Аристарх. — Але не можу зрозуміти, чому ви… чому я вас так налякав.

— Ах, що тут розуміти? — докірливо озвалася Мурка і сіла на попереднє місце. — Торік приїхали до нас якісь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих і невихованих псів світ ще не бачив. Знаєте, до чого я веду?

— Ні, — змушений був визнати Аристарх.

— До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас.

Аристарх від сорому ладен був провалитися крізь дах.

— Даруйте… але ж я не знав… я ніколи ще не співав.

— Воно й видно. Ви геть не можете володіти своїм голосом. Ви, мабуть, навіть уявлення не маєте, як воно робиться.

— Не маю, — слухняно згодився Аристарх.

— То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, — пообіцяла Мурка. — А зараз ходімо. Нам пора.

Вони вибралися на вулицю і рушили в протилежний куток Горобців. Мурка чомусь притискувалася до парканів, часто й насторожено озиралася на всі боки. І все ж продовжувала свою думку:

— Так, так! Ви навіть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви ціни йому не знаєте!

Несподівано вона зупинилася і почала до чогось прислуховуватися.

— Ідіть сюди! — стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. — Тримайтеся ближче до парканів! Тут знаєте скільки тих собак розвелося? Просто жах! І найстрашніший поміж них Буян. На горе всім котам він вирішив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навіть чутки, що він колишній вовкодав. Ви навіть не уявляєте, як я боюся колишніх вовкодавів.

— Ось чого ви йдете так обережно! — загорланив Аристарх. — Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, але… Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою?

Мурка застережливо приклала лапку до вуст.

— Цс-сс… Не розмовляйте так голосно, — сказала вона і посміхнулася. — Звичайно, не хочу!

— Чому? — сторопів Аристарх.

— Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То значить, що він або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хіба така?

— Що ви, — палко заперечив Аристарх. — Як ви тільки можете наговорювати таке на себе! Ви… ви найвродливіша в усьому світі! Всі інші перед вами — тьфу, та й нічого більше!

Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей.

— Отож мені й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, — сказала вона. — Навіть такі невиховані істоти, як наші собаки… Чекайте, що ви затіяли?

Але Аристарх вже стояв посеред вулиці і горланив:

— Гей, собаки! Де ви, боягузливі голови? Ану, виходьте з дворів!

Шалене собаче валування злетіло над сонним селом. З усіх усюд на поклик Аристарха почали збігатися різнокаліберні собацюри з настовбурченими зашийками. Як — їм, законним господарям нічних Горобців, кидає виклик якийсь там мерзенний кіт?

Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева.

— Лізьте сюди! — пронявчала вона тонким, тремтячим голосом. — Тут вони нас не дістануть. Ой лишенько, та що ж це ви собі задумали?

Але Аристарх у відповідь лише змахнув їй обрубком хвоста і, на всяк випадок оберігаючи спину, притиснувся до паркану.

Перші, найдрібніші собаки, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, ніби потрапили сюди цілком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все більше натискали інші собаки. Мало-помалу нагороїжена зграя підступала все ближче й ближче до самітного кота. На чолі натовпу був колишній вовкодав Буян.

— Сьогодні ми з вами трохи порозважаємося, — густим басом гарчав Буян. — Ану, підходьте до нього з боків, відрізуйте шлях до втечі!

— Ближче підходьте, ближче, — підбадьорював їх Аристарх. — Підходьте, не бійтеся!

Кожна клітинка його дужого тіла тремтіла в передчутті бою. От зараз він покаже чарівній Мурці, на що здатен вірний, відданий кіт!

— Що ж, пора, мабуть, починати, — мовив він сам до себе, коли собача зграя на чолі з Буяном опинилася на відстані одного стрибка.

Бійка була короткою і нещадною. Над парканами високо здійнялася густа курява. На всі боки полетіли жмутки шерсті. Собаки і Аристарх сплелися в клубок.

Та через якусь хвилину злісне валування нічних господарів перейшло в розгублене скавуління. Ще мить — і зграя, обганяючи власні голоси, кинулася врозтіч. На полі битви залишився лише колишній вовкодав. Власне, він теж би з радістю дременув слідом за іншими, проте переможець міцно тримав його за вуха. Стріпуючи пса при кожному слові, Аристарх втовкмачував йому основи поваги і любові до ближніх.

— Ану, поглянь-но нагору, — казав він. — Бачиш на дереві чудову білу кішечку?

— Бачу, бачу, — з готовністю відказував Буян.

— Так-от, запам'ятай сам і передай іншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем'я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкірить зуби — матиме справу зі мною. Затямив?

— Так, так, — стріпував головою Буян і клацав зубами.

— А тепер геть звідси! І щоб духу твого більше тут не було!

Головний нічний господар, а заодно і колишній вовкодав, миттю розчинився в темряві.

Аристарх допоміг Мурці злізти з дерева.

— Отепер буде все гаразд, — сказав він. — Від сьогодні ніхто вас і кігтем не зачепить. Можете ходити собі, де вам тільки заманеться.

— Я до цього часу не можу повірити тому, що сталося, — тремтячим голосом призналася Мурка. — Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, але щоб отаке… Спасибі ж вам, що захистили бідну кішку! Ах, коли б то ви мені ще й крила дістали!

— На жаль, не можу, — знічено зізнався Аристарх. — Не випало мені розпоряджатися крилами.

— Шкода, — зітхнула Мурка. — А мені так хотілося б хоч раз в житті спіймати кажана!

— А куди ми йдемо? — врешті поцікавився Аристарх.

— Йой! — зойкнула Мурка. — Я й забула вам сказати про це. А все через ті переживання. Ми ж ідемо на репетицію сільського хору. У нас, горобцівських кішок, знаєте які голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навіть люди кидають свої справи і вибігають надвір.

— Може бути, — шанобливо згодився Аристарх. — Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому світі.

І знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей.

На них вже чекали. Десятків зо два котів і кішок статечно сиділи на дахові старої колгоспної конюшні. Вони поодинці пробували голоси і схвильовано шарпали різнокольорові бантики на своїх шиях.

— А навіщо їм оті мотузки? — здивувався Аристарх. — Мишей на зашморг ловити, чи що?

— Ах, ви вперто не бажаєте зрозуміти,