Читати книгу - "Світогляд українського народу"

як покровителя подвір'я й господарства, коней і товару. На Білій Руси і тепер домовика звуть Возилою. Він має людську фігуру, кінські копита й вуха, живе в стайні, боронить коні од хвороби, а в полі — од звіра. Товару глядить домовик Баган (од багаття). Для Багана роблять в коровниках і кошарах маленькі ясла, кладуть туди свіже сіно, і з тих ясел дають сіно коровам, як вони теляться. В тих яслах живе Баган. Як покровителя хатнього добра, на Білій Руси звуть домовика клієцьником (од клѣть — хижка): «бардзей (боржій) до клѣцьника, колі <86> грошей нема», каже приказка. На Подолі звуть домовика скарбником. Скарбник живе в багачів і стереже їхнього добра, і часом злодій, простягнувши руку до хазяйського добра, стає стовпом, і скарбник держить його на одному місці, доки не прийде хазяїн, за що хазяїн мусить оддати свою душу чортам.[73]

Домовик то індійський бог Агні, грецька і римська Гестія і Веста, або пенат і лар давнього українського народу. В Індійців Агні був богом блискавки, або просто огню, так як давні народи дивились на земний огонь, як на украдений на небі і перенесений на землю. Індуси мали Агні за господаря в хаті і в сім'ї; він обороняв сім'ю від усякої напасті, дбав про господарське багатство, про харч, щастя й мир в сім'ї господаря. Греки й Римляни боготворили хатній огонь і піч в образі богині Гестії, Вести і звали її господинею в хаті і сім'ї. Піч була колись олтарем Гестії, а коло печі або на печі стояли пенати і лари, як хатні боги. І домовик, котрий любить жити в печі і в каглі, був богом печі і хатнього огню. І тепер народ на Україні дуже поважає огонь, як царя, як янгола, як святого і слугу божого: «огонь святий мститься, як його не шануєм; Господь на небо вознісся, за Господом і слуга його, святий огонь женеться».[74] Народ має за гріх гасити пожежу од грому, плювати на жар, щоб не поприщило губів, замітати жар на припічку нечистою ганчіркою або деркачем. Розказують, як <87> два огні розмовляли між собою, і один жалувався, що хазяйка не шанує його, замітає замазаним віником. Після того в тієї хазяйки згоріла хата. Піч поважають, бо кажуть в приказках: «сказав би, та піч у хаті; печ у хацѣ!» як хтось хоче розказувати щось стидне або негарне. Є багато народних обрядів, що стосуються до печі, як до центру господарства і до бога печі: на заслонці од печі загодовують кабанів, виносять шматок хліба купленій корові, на помелі й лопаті садовлять дітей, як виливають на голові переполох. Кума зав'язує в пелюшки, з хлібом і сіллю шматочок печини, несучи дитину до хресту. Молода при старостах повинна сидіти коло печі й колупати піч; а місцями молода сидить при старостах на печі і злазить з печі тоді, як тільки схоче вийти заміж, ніби покидаючи своїх пенатів і пристаючи до інших. Сюди ж стосуються і приказки: «ні Богові свічка, ні чортові кочерга; чужих богів шукає, а своїх дома має».

На Україні не знаходимо слідів віри в домовиків, як душ померлих предків, хазяїнів дому, як вірить великоруський народ. Одне тільки слово: цур тобі, пек тобі! По аналогії з великоруським чур, як там звуть домовика (од щур, як у слові пращур) трохи натякає на щось похоже, а синонім слова цур, слово пек може затвердити при тому гадку, що домовик то був давній бог печі, український пенат. Тепер народ зве домовиків просто нечистою силою, чортами і вірить, що домовики стали на світі тоді, як бог дозволив старшому чортові натворити собі слуг, вмочивши палець у воду і стріпнувши ним. Чорт натріпав багато чортів, і вони розлізлись <88> домовиками по хатах та по горницях.[75] Тут народ приточив міф про чортів до домовиків і перетасував їх між собою.

Дідьки

Український народ в своєму світогляді змішав давній поганський погляд на темну силу з християнськими образами чортів, а з тієї мішанини народився в народній фантазії новий тип темної демонської сили. Чорти тепер у народній фантазії щось середнє між русалками, полісунами і домовиками.

Дідьки більш од усього водяні духи. Давній народний переказ виводить їх із моря. Як Бог создав небо, як була тільки вода і не було ще землі, сатана сидів у піні і пищав. Бог взяв його з піни і звелів йому сіяти каміння, а сам почав сіяти землю. Сатана насіяв каміння і воно виросло аж до неба: з того часу стали на землі гори. Бог дозволив сатані создати собі помагача, раз тріпнути пальцем, помочивши його в воді. Чорт тріпнув раз і побачив позаду себе таке страховище як сам. Тоді він натріпав собі багато чортів, схотів стати на рівні з Богом і для того звелів чортам збудувати високу башту. Як тільки вони повилазили туди, Бог звалив стовпа, і чорти сорок день і сорок ночей летіли і попадали: хто в воду — став водяником, хто в ліс — став лісовиком, хто в болото — став болотяним, хто в очерет — став очеретяником, хто в поле — став польовиком, хто в хати — став домовиком.[76] <89>

У сій дуалістичній, безперечно персидській формі міфа про Ормузда й Арімани, що перейшла через маніхейську і богумілську єресь на Україну, ми бачимо, що Чорт стояв на рівні з Богом, як темні зимові сили натури стоять на рівні в боротьбі з світлими літніми силами. Дідьки взялися з води, бо вони образи грізних чорних хмар, котрі розбиває громовик і розливає по землі темними дощовими потоками по всіх усюдах. З тієї причини вода буває найлюбішим чортячим місцем і вода нечиста, темна: болота з багном, ковбані під греблями, повні гною й грязюки. Чорти вночі вилазять з води, сідають на греблях, під мостами й на мостах, гуляють у млинах і в фабриках, в очеретах, в лісах, часом сидять у старих руїнах хат і тим нагадують свого родича домовика. Чорт з'являється людям чоловіком, дуже поганим, мохнатим, з собачою мордою, з цапиними ріжками, з цапиною бородою й ногами. В нього куций хвіст, довгі руки з лазурями на пальцях, лице чорне, ніс довгий, зуби вискорені, очі червоні, огневі. Часом чорт показується людям паничем, німцем, ляшком, у куценькому фраці, з-під котрого теліпається невеликий хвіст; у німецькому брилі, з-під котрого стирчать ріжки. Чорт перекидається звіром, птицею,