Читати книгу - "Лев, Чаклунка і стара шафа"

невдовзі все стихло. Сюзан і Люсі вилізли зі своєї схованки і крадучись вибралися на маківку пагорка. Місяць, помережаний тонкими смужками хмар, уже скотився нижче, та дівчатка все одно бачили зв'язаного Аслана, що нерухомо лежав на Столі. Вони вклякли побіля нього на мокру траву і заголосили. Дівчатка цілували холодне лице, гладили шовковисте хутро, яке ті бузувіри недостригли, і ридали, ридали, аж геть знесилили. Тоді підняли очі, глянули одна на одну і в одну мить відчули себе страшенно самотніми. Вони узялися за руки і знову невтішно заплакали. Нарешті вмовкли. Люсі через силу мовила:

— Я не можу більше дивитись на цей жахливий намордник. Може, якось удасться його зняти?

Дівчатка взялися до справи, але зробити це було нелегко, бо обидві дуже змерзли і закляклі пальчики зовсім не хотіли їх слухатись, до того ж надворі уже геть стемніло. Врешті дітям удалося звільнити лева. Коли ж вони заглянули йому в обличчя, то знову залилися сльозами, кинулись цілувати його і гладити. Потому обтерли лева від крові та піни. І було їм так сумно, журно і страшно, що годі й описати.

— Послухай, давай спробуємо його розв'язати, — запропонувала Люсі.

Проте вузли були позатягувані так міцно, що дівчатка ніяк не могли дати собі з ними раду.

Сподіваюся, що ніхто з вас, котрі читають оцю книжку, не був у такому розпачі, як ото Сюзан і Люсі тієї ночі. Та якби ви опинились на їхньому місці, якби проплакали цілісіньку ніч, отак, до останньої сльозинки… то знали б, що по таких переживаннях врешті приходить спокій. Ви просто усвідомили б, що нічого гіршого вже статися не може. Принаймні саме такий стан зараз опанував Сюзан і Люсі. У цілковитій тиші спливали години, та дівчатка не відчували ні часу ні холоду. Люсі перевела погляд на схід і помітила, що небо проясніло. Дівчинка зиркнула вниз і зауважила якийсь рух у траві. Спершу це не викликало в неї жодного зацікавлення. Ну і що з того? Тепер усе байдуже! Але Люсі впало в око, що ті маленькі створіння піднімаються на Камінний Стіл, прудко дряпаючись по каменю, і, хай хто вони такі, вже сновигають довкола Асланового тіла. Люсі нахилилась нижче. Це були якісь маленькі сірі звірятка.

— Ой! — скрикнула Сюзан з другого боку Столу — Жахливо! Це миші. Вони лазять по Асланові. Геть звідси, геть! — і махнула рукою, аби їх відігнати.

— Зачекай! — зупинила її Люсі, яка не відводила очей від Столу. — Подивись, будь ласка, що вони роблять.

Обоє схилилися ще нижче.

— Мені здається… — невпевнено мовила Сюзан. — Що за чудасія? Вони перегризають мотузки!

— І я такої думки, — підтвердила Люсі. — Бачу, це хороші мишки. Бідолашки, вони не розуміють, що його більше немає з нами. Вони хочуть зробити добру справу — звільнити його від пут.

Тим часом надворі вже розвиднілося. Дівчатка глянули одна на одну і побачили, які бліді були їхні обличчя. Не залишилось також жодних сумнівів у тому, що польові мишки з усіх сил змагалися із мотуззям. Десятки, сотні маленьких жвавих сірих створінь завзято взялися до справи — і невдовзі на Асланові не залишилось жодного пута.

Небо на сході чимраз світліло, зорі уже зайшли за обрій, тільки одна, найяскравіша, ще світила низько над землею. Дівчатка дуже змерзли: холод пробрав їх до кісток Мишки розбіглися і Сюзан та Люсі поскидали зі столу рештки мотуззя. Без пут Аслан став більше схожим на самого себе. День поволі вступав у свої права. При денному світлі Асланове обличчя набуло навдивовижу шляхетного вигляду — діти добре це бачили тепер.

У лісі зацвірінькала якась пташина. Дівчатка аж підскочили від несподіванки, бо це був перший звук після довгих годин цілковитої тиші. Озвалася ще одна пташка — і за хвилину вже весь ліс дзвенів од багатоголосого співу.

Настав-таки ранок, ніч скінчилась.

— Мені так зимно, — сказала Люсі.

— І мені також, — відповіла Сюзан. — Давай трохи перейдемося.

Вони відійшли до східного краю пагорба і глянули вниз. Велика зоря, що світила найдовше, теж уже сховалась за овидом. Скрізь унизу слалась сіра паволока і тільки ген удалині невиразною смужкою проступало море. Небо залилось багрецем. Дівчатка тупцювали туди-сюди, від краю пагорба і назад до Аслана, аби хоч трохи зігрітися. Ноги аж гули від утоми. Нарешті дівчатка зупинилися і задивились на море та Кеа-Перевел (тепер якраз вони збагнули, що це він). На їхніх очах із червоної заграви на обрії виділилася золота смужка і поволі, дуже поволі з-за моря з'явилося сонце. І тут за їхніми спинами пролунав гучний тріск, ніби якийсь велетень розчерепив велетенську тарілку.

— Ой, що це?! — скрикнула Люсі, вхопивши Сюзан за руку.

— Я… я боюся туди глянути, — зіщулилась Сюзан. — Там діється щось страшне.

— Вони чинять над ним наругу! — вигукнула Люсі. — Біжимо!

Вона обернулась, тягнучи Сюзан за собою.

У сонячному промінні усі барви й тіні виглядали по-іншому. Дівчатка у перший момент навіть не помітили, що сталося. Та ось кинули туди погляд: Камінний Стіл розколовся надвоє. На самій середині плити зяяла велика тріщина. Аслана не було.

— О-йой! — в один голос вигукнули дівчатка, кидаючись до Столу.

— Це жахливо, — заплакала Люсі. — Навіть мертвому не дають спокою.

— Хто це вчинив? — вигукнула Сюзан. — Що воно означає? Невже знову передання?

— Так! — гучним громом прокотилося за їхніми спинами. — Це передання!

Дівчатка рвучко обернулися. Осяяний променями сонця, що підіймалось над обрієм, здавалося, ще більший, ніж доти, стояв і стріпував гривою, наче ніхто її не обстригав, — Аслан.

— Ой, Аслане! — закричали обоє, вражено дивлячись на нього. їх душі вмить сповнила радість, змішана, проте, з острахом.

— Неймовірно! Ти живий, любий Аслане? — спитала Люсі.

— Тепер так, — відповів він.

— А ти не… не…? — почала тремтячим голосом Сюзан. Їй годі було вимовити слово «дух». Аслан нахилив свою золоту голову і лизнув її чоло. Тієї ж миті дівчинку огорнув його теплий подих та густий запах хутра.

— Хіба я схожий на привида? — лагідно поспитав він.

— Ні, ти живий, живий! Ох, Аслане! — вигукнула Люсі і разом із Сюзан кинулась до нього, обсипаючи його цілунками.

— Але що це все значить? — запитала Сюзан, коли вони трохи вгамувались.

— Це значить, — відповів Аслан, — що хоча Чаклунка і знає Древнє Передання, та моє знання древніше. Вона цього не знала. Їй відомо лише, що було від початку часів. Та якби їй було дано зазирнути бодай трішки глибше, у німоту й темінь передпочатку часів, тоді вона