Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

За відвертим визнанням Леніна, комуністи, по суті, мало розумілися на економічній реальності. Це треба неодмінно пам'ятати при розгляді політики радянської влади на селі. Насамперед згадаємо про знамениту тезу щодо «кризи ножиць», уперше висловлену на XII з'їзді РКП(б) у 1923 р. За «ножиці» правили дві лінії на діаграмі, що розходилися в різні боки; одна з них ілюструвала постійне зростання цін на промислові товари, а інша — надзвичайно низькі ціни на продукцію селянського виробництва. Ця «криза» була недовготривалим явищем, спричиненим загальною розрухою й відсутністю зернових резервів, а конкретною причиною її виникнення послужили штучне завищення урядом цін на промислові товари й відповідне заниження цін на сільськогосподарські продукти. Відразу ж після виправлення такого становища «криза» зникла, однак устигла засвідчити неадекватну поведінку й нетерпіння влади в питанні про ринкові відносини, що їх вона не тільки зневажала, а й неправильно розуміла. Як тільки товарно-грошова ситуація ставала загрозливою (чи принаймні так здавалося партійній верхівці), тут же з'являлися ці ознаки надмірної стурбованості, нетерплячки, й уряд терміново розпочинав пошуки шляхів виведення ринкового механізму на рівень, необхідний для збалансування народного господарства.

Все ж, попри таку неврівноваженість, були зроблені й перші спроби оздоровлення економіки. Відомий тогочасний радянський економіст Громан зауважував: «Період 1922–1923 років був першим нормальним роком господарського життя після восьми ненормальних років». Структура цін ще перебувала в незадовільному стані, та в цілому вже спостерігалося явне поліпшення, — виключно завдяки відновленню ринкових відносин і збереженню селян як власників. Земельний кодекс 1922 р. підтверджував: земля є власністю держави, але й гарантував довічне спадкове володіння нею тим, хто її обробляв. Кодекс навіть перейняв столипінські ідеї злиття селянських «смуг», і в деяких місцях знову почали виникати нові одноосібні господарства (ферми). Отже, фактично визнавалися три форми власності на землю: кооперативна (в 1920 р. охоплювала тільки 1–2 % усіх господарств); приватна, яка передбачала, зокрема, існування ферм столипінського типу; громадська (під контролем громад у традиційному розумінні). На початку 1925 р. уряд скасував обмеження на використання найманої робочої сили.

Наслідки всіх цих заходів просто приголомшували. За офіційними повідомленнями, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925–1926 рр. досягнув передвоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло від 57,7 млн т у 1922–1925 рр. до 73,5 млн т у 1926–1929 (хоч ніколи так і не зрівнялося з показниками довоєнних часів, — особливо в Україні й на Північному Кавказі).

За словами генерала Григоренка (у висвітлюваний період він працював у батьківському господарстві), це відродження було б неможливим без праці «людей зруйнованого села, що орали землю коровами або впрягалися до плуга».

Таким чином, як і передбачав Ленін, плануючи неп, вільне функціонування одноосібних господарств забезпечило піднесення добробуту найхазяйновитіших селян. Страховище-«куркуль» знову підвів голову. Однак навіть серед радянських дослідників цієї проблеми не було згоди стосовно питання: хто ж вони такі, ці нові «куркулі»? На думку одних, то були старі «куркулі», що на деякий час причаїлися, а тепер спливли на поверхню. Інші ж убачали в них новий шар, сформований із колишніх середняків і незаможників, котрі використали сприятливі умови для особистого збагачення. Поза всяким сумнівом, обидві точки зору мали під собою певні підстави. Крім того, слід ураховувати ще й такий момент. Як незабаром стало зрозуміло, чималу кількість із нових заможних селян становили особи, які свого часу покинули село й під час громадянської війни перебували в лавах більшовицької армії або в червоних партизанах. Вони нерідко виявляли виняткову ініціативу, легко сприймали незнайоме для них життя й незнайомі ідеї. Отже, ці колишні вояки могли швидко зорієнтуватися в будь-якій новій ситуації. До того ж, користуючись репутацією «борців за радянську владу», вони чинили тиск на місцевих урядовців, щоб добитися для себе певних послаблень (скажімо, зменшити розмір оподаткування свого господарства).

Поки що стосовно нових хазяїв не вживали будь-яких серйозних заходів. Порівняно з ранішими й пізнішими часами репресивні акції висвітлюваного періоду трималися на мінімальному — певна річ, за «радянськими мірками» — рівні. Почали навіть амністувати селянських «бунтівників». Так, Г. Петровський у березні 1922 р. особисто засвідчив у Лохвиці (Полтавщина) капітуляцію 126 повстанців, котрі вирішили скласти зброю у відповідь на оголошену амністію (сімома роками пізніше всі вони загинули під час наростання нової хвилі терору).

Зрозуміло, така мирна, майже ідилічна картина не могла зберігатися довго, — надто вже вона суперечила марксистській ідеології. За висловом одного з тодішніх московських спостерігачів, «партія, особливо на низовому рівні, була інстинктивно, напівсвідомо вороже настроєна до непу». Виховані на чітких інструкціях 1918–1921 рр., сільські активісти були, зрозуміло, спантеличені й невдоволені перемир'ям із середняком і навіть «куркулем». Більше того, вони й тепер нерідко діяли згідно з уявленнями часів воєнного комунізму. А про ці уявлення ми можемо судити зі слів відомого партійного діяча М. Хатаєвича, який ще в 1924 р. відзначав поширене в селянському середовищі як, до речі, і в самій партії) переконання: «Досить бути тільки членом партійного осередку, щоб здійснювати самовільні реквізиції, арешти чи конфіскації, без будь-яких спеціальних повноважень від відповідних урядових органів… Важко було сказати, де кінчався партійний осередок і починалися трибунали, міліцейські наскоки або наїзди земельних комісій». Тож не дивно, що, за словами М. Левіна, ставлення селян «до радянського режиму ніколи не було прихильним, за винятком хіба що бідняків, і то лише в певні періоди». Інші соціальні шари теж за можливості використовували ситуацію у своїх інтересах. Наприклад, у Сибіру в 1925–1926 рр. на основі звернень, підписаних кількома тисячами осіб, виник навіть спільний рух «куркулів» за створення власної партії «Селянська спілка».

Отже, ситуація залишалася напруженою. Видний співробітник ОДПУ Я. Петерс заявляв: «Ми не повинні забувати, що в умовах непу наші найзапекліші вороги все ще оточують нас» (цит. за газетою «Известия» від 17 грудня 1922 р.), а в секретному циркулярі ОДПУ (червень 1925 р.) наголошувалося: «З'ясовано, що контрреволюційні організації та групи на Україні дуже добре усвідомлюють, що ОДПУ в даний момент примушене, так би мовити, до деякої пасивності, спричиненої новою економічною політикою, а також урядовими міркуваннями вищого порядку. Те, що це становище лише тимчасове, зрозуміло кожному з вас. Таким чином, ОДПУ не повинне втрачати жодної сприятливої можливості для викриття наших ворогів, щоб у