Читати книгу - "Заячий пастух"

управитель почав крижачити коня гарапником по боках, по голові, і раптом хорти, мов усі зразу показилися, оточили коня, повишкіряли кливаки, очі їм горіли; готові кожної миті плигнути на вершника, стягти додолу роздерти на шмаття. Сторопів управитель, схопився обома руками за луку сідла й безнадійно бігав очима навколо, шукаючи порятунку. Та ніде ні душі. А хорти в напруженні стежили за кожним його рухом. Невже доведеться загинути від власних тварин? А що то таке? Під чабанською хатою піднеслася купа лахміття, виліз з неї хлопчина, той самий Тарас, якому належалось покуштувати гарапника й бігти з номікосівськоі, землі на відчай душі, куди очі бачать. Хлопець іде до управителя, зараз накинуться на нього хорти, а управитель зіскочить з коня й утече додому, в маєток. Коли вже хлопець був за яких два десятки ступнів від коня, управитель прошепотів собакам:

– Взяти його! Взяти!

Собака ж не слухались, привітно замахали хвостами, лащились до хлопця, а він, наблизившись до одного хорта поляпав по спині, іншого скубнув за вухо.

– Оце добре, паночку, що ви сюди навідали, – повітавшися, мовив Василько. – Зайдіть, будьте ласкаві, до хати, нам бо побалакати треба.

І Василько взяв коня за вуздечку й повів до хати, а хорти з радісним скавулінням кружляли біля нього. Карло Францович уже позбувся страху, опритомнів і, їдучи верхи, шукав пояснень тому, що трапилось. Чому тварини якстій зворохобились і чому також несподівано посумирніли? Невже це Тарасова робота?

А Василько підвів коня до порога ще раз запросив управителя в хату, а про тварин сказав, що за них турбуватись не доводиться, вони нікуди не дінуться, чекатимуть на їхнього господаря. Утративши голову, Карло Францович слухняно залишив коня, навіть не прив'язав його. У хаті управитель сів на ослін і, щоб щось сказати, запитав:

– Тобі тут не холодно?

– Спасибі, паночку. Тепло. Я наносив палива з лісу.

– А їсти є що?

– Спасибі й за це. За все дякую. Тільки я хотів

нагадати про зайців.

– Ах, про зайців, – намагавсь усміхнутись Карло Францович. – Мені дід Данило сьогодні вже казав. Я й приїхав до тебе про це поговорити.

– Дякую за вашу ласку.

Розпочата ділова розмова відсунула всі інші думки вбік. Карло Францович уже був таким, як і завжди, практичним і хитрим.

– Я хочу тебе запитати, Тарасе, чи не краще тобі, замість того, щоб мати клопіт із зайцями, одержати від мене сто карбованців?

– Не розумію вас, паночку, – сказав Василько.

– То я поясню докладніше. Наш пан, Галактіон Калістратович – людина багата. А звісно, багатій може дозволити собі всілякі примхи. Захотілося йому похизуватися перед гістьми і він найняв тебе на нечувану й небачену роботу, пасти зайців. Але Галактіон Калістратович розважив гостей, набавився з ними та й поїхав до Петербургу. А я маю сушити голову, де б узяти тих зайців та ще й стерегти пастуха, щоб він не втік. У мене ж клопоту й без зайців по саму пельку. Небагата я людина, Тарасе. Одначе, я згодний дати тобі сто карбованців з власної кишені, аби позбутися цієї заячої халепи. Живи собі тут, скільки, хочеш, набридне, то можеш податися звідси. Я навіть накажу своїм людям, щоб тебе краще годували й доглядали. Як щось потребуватимеш, то звертайся до мене. Я людина добра, не відмовлю ні в чому. То що, згода? Зразу ж і гроші в руки.

Відповів управителеві Василько, хоч і спокійно, але твердо:

– Не хочу я ваших ста карбованців, паночку, а дайте мені сто зайців!

Побачив Карло Францович, що з цим хлопцем розмовляти не можна, його не переконаєш словами й не спокусиш грішми.

– Дивися сам, як тобі вигідніше, – підводячись, сказав управитель. – Не, хочеш грошей, то й не треба. Матимеш зайців. Прощавай, Тарасе.

Кінь стояв там же, де й залишив його Карло Францович; скочив у сідло й повернув до маєтку. Кінь поривався бігти, і його треба було стримувати. Управителеві поспішати не хотілось. Намагався хоч як– небудь упорядкувати свої сколошкані думки. А хорти бігали навзаводи і за ними курився сніг.

10. Дурні гроші до вас самі просяться

Довгенько довелося чекати дідові Данилові управителя, сидячи в його конторі. Турботні думки непокоїли старого, він м'явся, мугикав, інколи рука свавільно хапалась за держак калатала, і треба було стримувати самого себе, щоб не наробити галасу цим гучним приладдям. Спочатку дід вважав, що Карло Францович вискочив з контори на хвилинку, може, щось згадавши про господарські, справи.

Але управитель не повертався, і дід Данило, зрештою, вирішив, що німець подався до чабанської хати і там закатує хлопчину власними руками. О на це німець здібний. На це він може вирішитися! Тільки руки в нього закороткі. Той, хто послав Тараса в світ довершити великого діла, не допустить, щоб проти Його волі спротивився якийсь німець, байдуже, що він управитель панського маєтку. Одначе, розумні люди кажуть, що на Бога надійся, а до берега гребися, треба мерщій бігти до чабанської хати. Контора, може постояти й порожньою, усіх паперів миші не поточать.

І дід Данило підвівся, засунув за пояс калатало й намірився вирушати, а в цю мить розчинилися двері й до контори увійшов Карло Францович. Але що з ним трапилось? Якийсь на диво лагідний, усміхнений. Він сів за стіл і сказав:

– Був я в твого Тараса. Хотів дати йому грошей, щоб не турбував мене з тими зайцями А він від грошей відмовився, вимагає зайців. Про мене, хай будуть і зайці. Накупимо, якщо зможе, хай пасе. Дитина та й годі. Ти доглядай Тараса, щоб їсти мав хлопець. Сиріт треба жаліти. А зараз, Даниле, піди розшукай Гичку і заклич до мене.

Гичку дід Данило знайшов у клуні біля дівчат, що віяли зерно, сказав йому йти до управителя, а сам подався