Читати книгу - "Симбалайн"

і все це вечірнє місто

все проллється дрібним дощем

і не залишиться нічого

тільки невиправдано велика туга

Життя — театр...

Ці дві жінки сиділи в цій кав’ярні настільки часто, що їх усі впізнавали.

— Вам подвійне еспрессо, як завжди... а вам капучіно, також, як завжди... До речі, у нас сьогодні дуже смачний струдель з вишнями, і сирник, як у Львові...

Жінки сиділи у кав’ярні довго, тож черга доходила і до струдля, і до сирника. Платила завжди одна з них, і офіціанти, звичні, що жінки, зазвичай, платять кожна за себе, уже давно не питали: «Вам рахувати окремо?», а несли рахунок білявій. Уважалося, що білявка мала на кілька порядків більше грошей; вона — дружина заможного чоловіка. Попервах чорнява впиралася, вона, зрештою, працює, на чашку кави має. Проте білява наполягала, і чорнява погоджувалася.

Їхні зустрічі відбувалися в ті дні, коли молодша дитина білявої, народжена вже в багатстві, товклася в Центрі гармонійного розвитку дитини. А чорня­ва була театральним критиком, для неї і життя, і робота починалися ввечері, тож уранці вона могла пити стільки кави, скільки їй хотілося.

Говорили вони про різне, і їхні розмови не завжди були значущими. Говорили і про погоду, і про одяг, і про взуття, про все, про що говорять жінки. Білява скаржилася, що з віком усе важче ходити на високих підборах, а так хочеться! А чор­нява відповідала, що вже давно не одягає взуття на підборах, навіть на прем’єри, і їй байдуже, що вона не цокає копитами, як інші баби.

— Ти б порадила, що й справді варто подивити­ся, бо лише даєш почитати свої статті про прем’єри. Я вже забула, де в Києві театри.

— А тебе відпустять? — відповідала чорнява критикеса, яка думкою свого чоловіка, що так само, як і вона, то мав роботу, то не мав, цілком могла нехтувати. Їхня донька вже доросла, як і старша заможної білявки, отже, чорняву ніщо не тримало вдома. А біляву тримали і маленький син дошкільного віку, і чоловік, який, розбагатівши, по­троху перетворився на домашнього тирана. А як­що й не на тирана, то на непередбачуваного са­мовольця: то в нього добрий настрій, то поганий. Він дотримувався переконання, що його дохід, у декілька разів більший, ніж в середньостатистичного українського чоловіка, надавав йому право не стримуватися й поводитися так, як заманеться. Принаймні з дружиною.

Проблеми з чоловіком білявої були головною темою розмов давніх подруг. А колись же, в ірреально давні часи, Сергій, чоловік чорнявки, уважався набагато перспективнішим, ніж тупуватий Серж, який, одначе, зараз досяг того, без чого вже не можуть ті, хто до цього причастився.

— Так, я вже не можу без Еміратів серед зими і без фіордів улітку. Проте після чергового супу, вилитого ним на підлогу посеред кухні, не хочу ні Еміратів, ні фіордів. І жити на світі не хочу! І коли це почалося, що він став собі дозволяти таке? А я вже не повернуся з дітьми до мами в нашу хрущовку. Вона й не пустить мене, їй там добре самій.

— Та геть не про те йдеться! І не треба вертатися до мами. Треба змусити його знову шанувати себе, і більш нічого! До речі, якщо від нього йти, то не до мами. Ти змогла б відсудити в нього чимало май­на — воно ж спільно надбане в шлюбі.

— Це лише в теорії, а якби дійшло до практики, я б не витримала його пресингу й побігла б до мами. Хоча дочка зі мною не пішла б. І вона, до речі, чхає на всі його бздури.

— І ти маєш цьому навчитися! Скільки тобі це повторювати? Він живиться твоїм страхом, хоч і робить це несвідомо.

— Живиться моїм страхом? У який спосіб?

— Я тобі вже пояснювала! Йому стає добре, коли в тобі прокидається почуття страху. Він це відчуває.

— Я наче й не боюся його, але коли вкотре починається таке, роблюся сама не своя. І реагую на все, можливо, і неадекватно. А потім не можу заспокоїтися: як таке можна говорити дружині? Це ж несправедливо! Хочу пояснити йому, що так не можна. А він не слухає! І тоді я думаю: до кого б звернутися, щоб йому розтлумачили: з дружиною, яка народила тобі двох дітей, так не поводяться!

— Скільки разів я тобі пояснювала: то нереальний проект! Ніхто йому нічого не буде тлумачити! З тебе лише посміються, якщо ти будеш когось про таке просити! Не так борються із шизами перегрітих чоловіків!

— А якщо попросити когось із тих, кого він шанує, чиєю думкою дорожить? Що він може мати проти мене? Що я не працюю? То він сам десять років тому наполіг, щоб я звільнилася! Ти ж пам’ятаєш, я тоді хотіла працювати! Я ж писала статті не гірше від тебе!

— Краще! Тоді ти писала краще! Це тепер я пишу справді добре, бо пишу ще й за тебе!

— А я вже забула, коли була в театрі, фаховий театрознавець! Мені іноді здається, ніби твоє життя... не те що злиденне, але...

— Але без Еміратів і без фіордів!

— Саме так! Що воно значно краще за моє!

— А мені