Читати книгу - "Спокутий гріх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дякую, — не зважаючи на заборону, сів поруч.
— Якщо відверто ігноруєте мою відповідь — чому питаєте? — повільно зняла окуляри й проштрикнула його гнівно-колючим поглядом Емма.
— Виховання… — загадково усміхнувся.
Жінка сердито стисла брови. Її обуренню не було меж.
«Це що?! — буквально кричала німим лютим поглядом. — Відверта насмішка?!»
Різко піднялася й швидко подалася геть.
— Зачекайте! — наздогнав її Тимур. — Заради Бога, не подумайте нічого такого, просто…
Але жінка не реагувала. Впевненими твердими кроками поспішала у напрямку санаторного корпусу, значно випередивши його.
— Я знаю вас! — не в змозі зупинити крикнув.
Емілія завмерла.
Повільно обернулася. Наблизилась до Батуріна.
Повними болю і гніву очима глянула на нього впритул, чекаючи пояснень.
— Денис Долгаєв — мій друг, — промовив Тимур. — Ігор Мостовий і його дружина Уляна — мої клієнти, — важко дихаючи від хвилювання, пояснив. — З вами зовсім недавно бачилися у театрі…
— А ви х-хто? — примружилася, наче її сонце засліпило.
— Тимур Батурін, юрист. Живу і працюю в Києві. Сюди… Приїхав на кілька днів, — на ходу придумав.
— То ви знаєте Уляну й Ігоря? — потеплішала Емілія.
— Ми — давні знайомі, — розказував, коли йшли поруч. — Я — їх сімейний адвокат.
— Боже, який світ тісний, — здивовано похитала головою. — Уявити важко.
— Згоден, — підтримав Батурін. Хоч на душі відчував незрозумілу радість від того, що зустрів Емілію саме тут.
— Райське місце, — глянув навколо. — Взагалі то, я шукав його для мами. У неї хворе серце. А коли знайшов — вирішив і собі загубитися на кілька днів.
— Загубитися… — криво усміхнулася. — Здається, на планеті Земля це неможливо…
— Пробачте, що порушив ваш спокій, — винувато мовив. — Та, коли за сотні кілометрів несподівано бачиш знайоме обличчя — мимоволі хочеться привітатися.
— І ви не зважайте на мою реакцію. Останнім часом я… неспокійна… — опустила голову.
— Емілія Макарова, — нарешті офіційно представилася.
— Радий знайомству, — простягнув руку.
— Взаємно, — подала свою.
— Перепрошую, — раптом глянув на годинник Батурін. — Мушу бігти. За вечерею побачимось, сподіваюсь.
Емілія промовчала.
Тимур плекав надію застати на місці головного лікаря. Забронювати номер на кілька днів без проблем міг і на рецепції, але інформацію, яку хотів отримати, там би йому не надали.
— Я знаю, що моя нахабність переходить усі межі, — сідаючи в кабінеті очільника установи, вибачився. — Але хотів би залишитися у вас на деякий час.
— Без проблем, — широко й привітно усміхнувся медик. — Я віддам розпорядження підготувати вам номер. Скільки днів пробудете?
— Це залежить… — не міг знайти потрібних слів.
— Вас цікавить хтось конкретно? — зрозумів чоловік.
— Емілія Макарова, — прямо зізнався Батурін.
Лікар задумався. Цю відпочиваючу тримав на особливому контролі. За неї просили з Києва непрості люди. Знав також її історію. Але Тимур… здається, хороша людина й підходяща компанія. Чому ні?…
— До суботи, — не відриваючи очей від монітора, відповів.
— Чудово. Значить — до суботи, — не приховуючи задоволення, вирішив Батурін.
Але ні ввечері, ні зранку Емілію в їдальні не побачив. Як і не зустрів її на території санаторію. Пройшовся мимо корпусу. Задивився на вікна номеру в котрому жила. Зачинені.
Серце незвично щеміло.
«Невже поїхала? — майнула думка. — Зрозуміла, що спокій порушено, повного усамітнення не буде й…»
— Добридень, — раптом почув знайомий голос. Підняв голову й побачив на балконі Емму.
— Справді — добрий, — аж розцвів Тимур. — Ви не вечеряли й не снідали… Я думав…
— Не хотілося, — перебила Емілія. — У мене — духовна їжа, — показала на книгу.
— Самі пишете? — здивувався.
— Ні. Близька подруга. Мешкає за кордоном. Рідко бачимося. Вірші. Дуже глибокі. Обожнюю.
— Гарні у вас друзі, — посміхнувся. — Виходьте на свіже повітря, — запропонував. — Сьогодні — чудесна погода.
— Дякую, — заперечно похитала головою. — Краще почитаю, — повернулася й зайшла у кімнату.
— Я не зрушу з цього місця поки не нагодую вас! — раптом почула знадвору Емма категоричний чоловічий голос.
— Він це серйозно? — розширила від здивування очі й непомітно глянула з кімнати крізь напівпрозору занавіску.
Тимур стояв і дивився прямо на її вікно.
— Як бажаєте… — тихо розвела руками й, не показуючись, сіла у глибоке крісло.
Відкрила книгу.
Вірш «Айседора».
Її улюблений. Адже незрівнянна Дункан також втратила одразу двох дітей. Вони загинули в машині, що скотилася у річку. Бідолашна так і не могла змиритися зі страшною втратою. Розраду знаходила тільки в танці й коханні. От якби Бог подарував їй ще дитину… Та не судилося…
Коли б я мала змогу передати Увесь той біль, що відчувала мати, Як двох відразу мала поховати Своїх кровинок!.. Тільки ж танцювати Лишилось їй! Щоб в танці передати Про відчай, про любов… Та розказати Про те, як біль нестерпний подолати, І знову, як уперше, покохати! Про те, як жити «після», і бажати, Як всю себе для інших віддавати… Хіба ж словами можу передати?! Це — як по склу босоніж танцювати, По вуглях! І не відчувати Фізичний біль, лиш душу рвати На шматочки — і співати! Ще й змушувати публіку ридати Кожним своїм рухом! Не судилось знати Мені, на жаль, це диво, цей вулкан,Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокутий гріх», після закриття браузера.