Читати книгу - "Українське письменство"

В 50—60-х роках для Котляревського настала пора різких неґативних оцінок. Перша з них належить скубенту Чуприні (проф. О. О. Котляревському, «Моск. ведом.», 1856, ч. 41). Скубент Чуприна виводить з-під свого удару «Наталку Полтавку» (його високу оцінку останньої ми бачили вище), але з тим більшим жаром він нападається на «Енеїду». «Енеїда», на його думку, «не была вызвана потребностями украинского общества», вона була «плодом современного направления русской словесности», а для автора її «не более как шуткою, забавою». «При всей выдержанности в изображении малороссийского характера в «Перелицованной Энеиде», мы не можем назвать это произведение вполне народным; уже одно то, что оно было явлением случайным, в значительной степени уменьшает его народность; далее, вглядываясь в него пристальнее, мы не встречаем того милого простодушия, того природного юмора, который составляет коренную черту природного малоросийского характера. Взгляд автора, имеющий целью смешить своих читателей во что бы то ни стало, выставляющий потех ради, воочию мира, все со смешной стороны, совершенно противен коренным чертам малороссийского характера».

Те, що у скубента Чуприни висловлено обережно, стримано і відноситься виключно до «Енеїди», те в Куліша переходить у справжній акт обвинувачення і поширюється на весь літературний набуток Котляревського. На погляд Куліша, літературна діяльність Котляревського — одна з форм українського ренеґатства. В українськім житті завжди боролися дві стихії: містá та шляхетські маєтки, що раз у раз одривалися од народної основи, — і села та хутори, що вірно при тій основі зоставалися і які Куліш називає «миром свежим, полным юношеских великодушных стремлений и поэтических грез». Під ту добу, коли Котляревський вийшов на «літературну ниву», тобто — в кінці XVIII, на початку XIX віку, верхи українського народу відділилися од простого люду і являли зразки антинародного смаку і побуту, бо набували народність великоросійську, великоросійське культурне обличчя; низи, маси лишилися вірні старовині, але втрачали свідомість, безсилі були на своїх речників здобутися. Нещастя Котляревського в тім, що він поплив за течією і в своїх творах висловив те презирство й глум, з яким вершки одверталися од народного життя. Як людина талановита, Котляревський не міг зостатися сліпим до тих скарбів, які таїв у собі люд, але, не маючи здібностей геніальних, він не подужав стати понад поняття свого віку і дати народному світоглядові і народному побутові правдивий, не карикатурний вираз. Він з легким серцем пішов слідами українських анекдотистів, яких багато було в дворянському і не дворянському товаристві. «Троянский герой в виде украинского бродяги смешил товарищей Котляревского до слез, и рукопись его начала ходить по рукам. Помещики украинские рассмеялись над «Энеидой» не хуже офицеров, расхохотались над ней и их лакеи, уже не похожие на тех, от кого они были оторваны дворовой жизнью… Одни простолюдины не смеялись, — им было не до «Энеиды». Висновки Куліша дуже суворі. В мові Котляревського він бачить «кабацкую речь», в «Енеїді» — «бурлацкое юродство», в «Наталці Полтавці» — афектовано-фальшиву оперету, вокальні номери якої недалеко одійшли од перебільшено сентиментальних романсів XVIII в. У Котляревського не було поважання ні до себе, ні до народу, ні до народної мови: «Самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку». І тільки в одному добачає Куліш право Котляревського на деяку пільгу — в тому, що він сам «смутно почуял беззаконие своего смеха и под конец смеялся уже без искренности».

Сімдесяті—вісімдесяті роки — доба певної «реабілітації» Котляревського в критичній літературі. Сюди відносяться: одзив Костомарова в його статті про українську поезію в хрестоматії Гербеля («Поэзия славян», 1871 р.), стаття-передмова Катранова до видання 1874 р., «Відчити з історії українсько-руського письменства» О. Кошового в закордонному «Світі», 1881, 1—2 (з характерною оцінкою, діаметрально протилежною присудам Куліша: «Ми наперед усього в писаннях Котляревського бачимо його глибоку скорб про народну недолю»), і нарешті стаття Н. М.-В. (відомого російського поета Н. М. Минського) в «Нови» за 1885 р. Навіть Куліш у цю пору відходить од свого давнішого погляду і в передмові до своєї «Хуторної поезії» (Львів, 1882) визнає за творами Котляревського певне художнє і навіть громадське значення: «В ній побачили земляки своє поспільство, побачили хоч з вивороту, та все ж таки не сліпуючи, як сліпували, захилившись до чужомовної книжки». Щодо свідомості Котляревського, Куліш зостається давнішої думки: «Котляревський покорявсь недовідомому велінню народного духа, був тільки сліпим знаряддям українського світогляду» і тому — «сам не знав добре, що він робить».

В науково-критичній літературі 90-х рр. — в загальних оглядах і спеціальних розвідках — розпочинається уже детальне вивчення літературних джерел Котляревського (М. П. Дашкевич: К вопросу о литературном источнике «Москаля-чарівника», малорусская и другие бурлескные «Энеиды» — «Киевская старина», 1893, XII, і 1898, IX).

З загальних питань наукових дослідників цікавить найбільше одно: оскільки органічним кільцем входить Котляревський, як автор «Енеїди», в розвиток українського письменства і чи не в тіснішому зв’язку стоїть він з сучасним йому російським літературним рухом. Цьому питанню П. Житецький присвятив спеціальну працю: «Энеида» Котляревского и древнейший ее список в связи с общим обзором малорусской литературы XVIII века». Киев, 1900 (український переклад — Київ, 1919). Всупереч попередникам, Петрову та Дашкевичу, Житецький пробує довести, що «Енеїда» Котляревського виросла безпосередньо з української традиції XVIII в. З цією метою він підкреслює одміни в тоні й виконанні в Осипова і Котляревського і розглядає «Енеїду» останнього як особливий, своєрідний тип травестії. Поема Осипова, на його думку, є пародія «виключно літературна»; її роль — дискредитувати старий набридлий літературний напрямок, — тимчасом як Котляревський «не має жодного наміру втручатися в боротьбу з псевдокласичним напрямком, боротьбу, що кінець XVIII століття виникла в московській літературі, — так само вірші-пародії, що користувалися біблейськими та євангельськими оповіданнями, зовсім не мали на увазі підкопуватись під їх авторитет». «З цього погляду «Енеїда» Котляревського є органічне продовження місцевих віршів, на які багата була українська література в XVIII столітті».

З пізніших статей найважливіші дві, діаметрально протилежні висновками: «Котляревський» С. О. Єфремова, переднє слово до видання «Віку», і «Іван