Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Я замружилася дуже сильно. І я уявила собі, що мій амулет — подарунок батька — тут, на ланцюжку, ніде не дівся. І зараз я стисну його в долоні, й побачу, куди пішов Міша, і зможу йому допомогти...

У цю мить у мене була дуже сильна воля. І дуже потужна фантазія. Я розуміла: або я побачу, або Міша помре.

— Тату, — прошепотіла я, не усвідомлюючи, що кажу, — допоможи мені...

І розплющила очі.

Світ був чорно-білий. Розмитий. Дивний. На сірій підлозі виділялися чорні плями — неначе густа рідина, падаючи з висоти людського зросту, краплями розбивалася об паркетини.

За Мішею тягся кривавий слід, як за пораненим звіром, і я кинулася по цьому сліду — бігом. Уперед по коридору. Праворуч, ліворуч, по сходах нагору...

Задзвонив телефон.

— Де ти?! — гаркнула Ліза в трубку.

— Я бачу... Я йду за ним...

— Не підходь до Тіні сама! Не підходь одна, це небезпечно, чуєш?!

Велика чорна калюжа розповзалася біля порога аудиторії. «2-74» — написано було на дверях. Та сама аудиторія для лекцій, де я залишила Міші свій телефон.

Я штовхнула двері.

Аудиторія була порожня — два поверхи. Вікно навпроти дверей, величезне вікно, було розкрите. Мигцем мені згадалося, що на ньому, здається, ще вчора були ґрати...

Зараз ґрат не було. Міша стояв на підвіконні, спиною до мене. Я зрозуміла, що варто мені закричати «Міша!», як він відразу ступить уперед.

Висока фігура виникла звідкись ізбоку, з-за кафедри. Я бачила цього типа тут-таки, напередодні: «Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!»

Він був Тінню. Я бачила одночасно обидві його іпостасі: худорлявий викладач, жовчний і строгий, напевно професор. І темна істота без лиця, жадібна тварина з іншого світу. Тінь.

Він тримав у руках коктейльний келих з лимоном і декоративною парасолькою. Навряд чи в цій аудиторії більш ніж за піввіку її існування хто-небудь пив коктейлі.

— Як вам не соромно, — прошепотіла я. — А ще... викладач...

— Один ковток — і я звільняюсь.

Не зводячи з мене очей, він потягнувся ротом до смугастої пластикової трубочки:

— Чекаєш друзів?.Вони не встигнуть.

Я розуміла, що він має рацію. Я гарячково міркувала; я не можу допустити Мішиної смерті. Міша, кров, ключі, молоко...

Молоко!

Не вірячи до кінця, що це має сенс, але все-таки пам’ятаючи, що розповів мені Піпл про властивості молока, я вихопила з сумки пластикову пляшку, зірвала кришечку й щосили хлюпнула в лице професорові. Білі краплі розбилися об його окуляри... Я чекала, що він обуриться, вилається...

Але він засичав. Він заверещав. Він завив, як назґул. Келих, вивалившись із рук, почав падати. Декоративна червона парасолька вивалилася, з обідка зірвалася скибочка лимона...

І одночасно почав падати Міша. Туди, назовні, за вікно.

Келих гримнувся об підлогу й розлетівся на друзки. Я підскочила до підвіконня в той момент, коли Міша був уже недосяжний — він летів униз, я піймала порожнечу. Мені залишалося тільки дивитися, як він падає, і кричати, кричати, кричати...

У газоні біля стіни розчахнувся портал. Міша провалився в газон, як у воду, і там, де він пройшов крізь дерен, одразу знову зазеленіла трава.

Потім мені розповіли схвильовані першокурсники: під час занять у басейні у воду впав хлопець з мехмату. Геть незбагненно, де він узявся, — в одязі й черевиках, приголомшений і дивний, видно, під кайфом. Тренер отетерів, але не розгубився: суворо вичитав новоприбулого, мовляв, для відвідування басейну необхідні плавки, рушник, купальна шапочка. Хлопець слухав, кивав і вибачався, хоч по очах було зрозуміло: цей кадр узагалі не розуміє, де він і що сталося. Від слова «зовсім».

Але все це я довідалася значно пізніше.

Гриша й Ліза доставили до порталу обох. Тип в окулярах трясся, скиглив і був жалюгідний. Той, що видавав себе за викладача, мовчав і вигляд мав страшний: у людській подобі його обличчя здавалося випаленим кислотою. Тільки очі залишилися цілі, і дивився він так, що мені хотілося сховатися.

Ліза відправила їх за портал — двома ефектними ударами. Якщо мені й стало легше, то не набагато.

Піпл подивився з тривогою:

— Злякалася?

— Вони нас ненавидять.

— А за що їм нас любити? — слушно зауважив Гриша.

— Вони не можуть ні любити, ні ненавидіти, — виголосила Ліза. — Вони Тіні, а не люди. Не треба їм приписувати невластиві для них емоційні стани... До речі, Інструктор дзвонив. Планується розбір польотів.

Чужа людина, потрапивши в цей офіс, ніколи б не здогадалася, що тут мають справу з Тінями, порталами та кривавими мітками на стінах. Офіс як офіс. Просторий, затишний. Чудово оснащений і обладнаний.

Чоловік років сорока піднявся мені назустріч від комп’ютера:

— Добрий день... Ви Дар’я, так? Я Олексій, будьмо знайомі!