Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

Приблизно тієї ж миті, коли веселощі на імпровізованій сцені досягли апогею, отець Браун зовсім перестав бачити акторів, бо просто перед ним поважний магнат із Сіті схопився з місця і заходився ошелешено нишпорити у своїх кишенях. Потім він схвильовано сів, все ще порпаючись у кишенях, потім знову встав і намірився переступити через рампу на сцену, проте обмежився тим, що кинув лютий погляд на паяца за роялем і, не кажучи ні слова, кулею вилетів із зали.

Упродовж кількох наступних хвилин священик мав можливість без перешкод стежити за диким, однак не позбавленим певної витонченості танцем аматора Арлекіна над артистично бездушним тілом його ворога. Зі справжньою, хоча і грубуватою майстерністю Арлекін танцював тепер у розчинених дверях, потім рушив все далі й далі углиб саду, наповненого тишею і місячним світлом. Його нашвидкуруч склеєна з паперу та фольги одежина, надто блискуча у вогнях рампи, ставала чарівно-сріблястою в міру того, як він віддалявся, танцюючи у місячному сяйві. Глядачі посхоплювалися з місць, захоплено аплодуючи акторам, але цієї миті отець Браун відчув, що хтось торкнув його за рукав і пошепки попрохав пройти до кабінету полковника.

Він пішов за прислугою з усе зростаючим занепокоєнням, яке аж ніяк не зменшилося при вигляді урочисто-комічної сцени, що постала перед його поглядом, коли він увійшов до кабінету. Полковник Адамс, все ще одягнений у костюм Панталоне, сидів, понуро хитаючи заполірованою на кінцях корсетною кісточкою з китового вуса, і в його немолодих очах проступав смуток, який міг би протверезити будь-яку вакханалію. Пан Леопольд Фішер стояв, спершись на камін, важко дихав і був дуже стурбований.

— Трапилася дуже неприємна історія, отче Браун, — сказав Адамс. — Справа в тому, що діаманти, які ми сьогодні бачили, зникли у мого приятеля із задньої кишені. А оскільки ви…

— А оскільки я, — продовжив отець Браун, простодушно посміхнувшись, — сидів позаду нього…

— Такі натяки недопустимі, — з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фішера, з чого можна було зробити висновок, що подібне припущення вже звучало. — Я лише прошу вас як джентльмена допомогти нам.

— Тобто вивернути свої кишені, — закінчив отець Браун і поспішив це зробити, видобувши на світ Божий сім шилінгів і шість пенсів, зворотний квиток до Лондона, невеличке срібне розп'яття, маленький молитовник і плитку шоколаду.

Полковник деякий час мовчки дивився на нього, а потім сказав:

— Річ у тім, що вміст вашої голови цікавить мене набагато більше, аніж вміст ваших кишень. Адже моя донька — ваша вихованка. І останнім часом вона…

Він не договорив.

— Останнім часом, — втрутився поважний Фішер, — вона відчинила двері батьківської оселі запеклому соціалісту, який відкрито заявляє, що завжди готовий обікрасти багату людину. Ось до чого це призвело. Перед вами багата людина — проте вже не багата!

— Якщо вас цікавить вміст моєї голови, то я можу вас з ним ознайомити, — байдуже сказав отець Браун. — Чого він вартий, судіть самі. Ось що я знаходжу в цій найстарішій з моїх кишень: люди, які мають намір вкрасти діаманти, не проголошують соціалістичних ідей. Найімовірніше, — додав він смиренно, — вони засуджуватимуть соціалізм.

Обидва його співрозмовники швидко перезирнулися, а священик вів далі:

— Бачте, ми знаємо цих людей. Соціаліст, про якого йдеться, так само не здатний вкрасти діаманти, як і єгипетську піраміду. Нам зараз варто поцікавитися іншою людиною, тією, яка нам не знайома і яка грає полісмена. Хотів би я знати, де цей чоловік перебуває цієї миті.

Панталоне схопився з місця і великими кроками вийшов з кімнати, де почався антракт, упродовж якого мільйонер дивився на священика, а священик дивився у свій молитовник. Панталоне повернувся і уривчасто сказав:

— Полісмен усе ще лежить на сцені. Завісу піднімали Шість разів, а він усе ще лежить.

Отець Браун відклав книгу, встав і остовпів, дивлячись перед собою, немов прибитий громом. Але потроху його сірі очі пожвавилися, і тоді він запитав, здавалося, без жодного зв’язку з усім іншим:

— Вибачте, полковнику, коли померла ваша дружина?

— Дружина? — здивовано перепитав старий вояка. — Два місяці тому. Її брат Джеймс запізнився на тиждень і вже не застав її.

Священик підстрибнув, як підстрелений заєць.

— Мерщій! — вигукнув він із незвичною для себе гарячкуватістю. — Мерщій! Треба поглянути на полісмена!

Вони пірнули під завісу, мало не збивши з ніг Коломбіну і паяца (які мирно перешіптувалися у напівтемряві), й отець Браун нахилився над розпростертим коміком-полісменом.

— Хлороформ, — сказав він, випроставшись. — Як я раніше не здогадався!

Усі здивовано мовчали. Потім полковник повільно сказав:

— Будь ласка, поясніть докладно, що все це означає?

Отець Браун раптом голосно розреготався, потім стримався і промовив, задихаючись і насилу гамуючи напади сміху:

— Джентльмени, зараз не до розмов. Мені потрібно наздогнати злочинця. Але цей великий французький актор, який грав полісмена, цей геніальний мрець, з яким вальсував Арлекін, якого він підкидав і жбурляв на всі боки, це… Він не договорив і поквапився геть.

— Хто це? — гукнув навздогін йому Фішер.

— Це й справді полісмен, — відповів отець Браун і зник у темряві.

У віддаленому кінці саду блискуче листя лаврових та інших вічнозелених дерев навіть цієї зимової ночі на тлі сапфірового неба і срібного місяця створювало враження південного пейзажу. Погойдувалися яскраво-зелені віти лавра, виблискувала