Читати книгу - "Гілея"

І ніхто з них не помітив згорблену постать Максима, який сидів осторонь шляху в холодному степу і тихо плакав. Цієї ночі він зрозумів, що кінчилося їхнє з Мартою дитинство і що він втратив Марту назавжди...

«Три дні над степом шугали страшні вітри. Вони позривали покрівлі з кошар і позаносили піском наші городи. Та найбільше мені жаль засипану криницю. Так не хочеться, щоб вмирали криниці...»

Барана звали Граф. З легкої руки чабана Опанаса Заклунного пристало це ймення до білого баранчика, як тільки він з’явився на світ. Була холодна весна, і баранчика тримали в хаті. Марта гралася з ним, купала й розчісувала довгу білу шерсть дерев’яним гребінцем.

— Графська порода, — казав дід Опанас, коментуючи баранчикову любов до чистоти й купання.

І справді, як тільки Граф бачив балію чи ночви з подою, то летів через усю хату, і ніяка сила вже не могла відігнати його. Якщо не купали його, то він задовольнявся й тим, що мили йому мордочку. Граф любив Марту і трохи боявся діда, і тому, коли той з’являвся, баранчик залазив під штандари і сумирно стежив за всім, що робилося в хаті. Він любив, коли всі були вдома. Марта сиділа на лежанці і читала, мати щось шила, а дід Опанас латав чоботи або трав на скрипці. За вікном завивали студені вітри, і скрипка, здавалося, дражнилася з ними.

Потім дід забрав Графа до отари. Минуло багато часу, поки старі барани почали признавати Графа, і лиш один з них — Виворот — ніяк не хотів поступитися своєю владою над отарою. У нього наливалися очі кров’ю, коли він бачив білого випещеного Графа. Кілька разів він накидався на нього, але Граф тікав під захист чабана. Виворот розумів, що Граф не завжди тікатиме, настане час, і вони зіткнуться в смертельному герці.

Степ дихав весною, по запашних зелених травах водив за собою ягниць білий Граф. Кожного дня їх ставало все більше, Виворот не міг їх утримати біля себе, і тоді він, лютий, ошаленілий, прибіг і став перед Графом, низько, до самої землі нахиливши голову. Він хотів, щоб виніжений Граф побачив його чорно-сірі закручені роги зі слідами кривавих боїв.

Граф прийняв виклик. Розступилися ягниці, він розігнався і... зупинився перед Виворотом. Роги в Графа ще не загнулися в четверо кілець, як у Виворота, але були молоді, міцні, мов залізо. Граф був не такий тлустий, під білою вовною грали мускули. Виворот мав би бути обачнішим і відступити, але старий баран не хотів змиритися з тим, що в отарі з’явився новий ватажок.

Виворот крутнув головою і зачепив своїми почорнілими рогами роги Графа. Вони сплелися і завмерли. Виворот зрозумів, що не зможе звернути в’язи Графові. Тоді він відступив, розігнався і зі всієї сили врізався в ненависний графський лоб. Аж луна пішла степом. Іскри посипалися з Графових очей, але він вистояв. Ягниці тривожно стежили за поєдинком, і Граф відкинув думку про втечу. Барани розійшлися і двома блискавками — чорною і білою — промчали степом. Хряснуло, задзвеніло, здибилися круторогі тіні й розійшлися знову. У третьому поєдинку Граф відбив половину рога у Виворота. Граф побачив, як упав старий, скручений ріг на траву, і переможно бекнув. Але Виворот не хотів здаватися. Зібравши останні сили, він розігнався, щоб нанести смертельний удар Графові. Нічого не бачив, крім білої постаті суперника. Зламаний ріг тепер стирчав, як спис. Якщо вдарить ним Виворот Графа в голову чи в груди, — той уже не встане. І Виворот зірвався з місця в передчутті перемоги.

Але Граф був спритніший. Він здалеку помітив цього рога і в ту мить, коли Виворот мав уже продірявити його груди, Граф відскочив убік. Виворот за інерцією пробіг кілька метрів і врізався головою в кучугуру злежаного піску. Пісок набився йому в рот, в очі, у вуха.

Виворот нічого не бачив і не чув. Він чекав, що зараз білий Граф розженеться і доб’є його в цій піщаній кучугурі. Але ніхто не бив Виворота. Поволі він підняв голову, обтрусився від піску і крізь криваву пелену побачив над собою Графа. Він стояв на кучугурі готовий до бою. Виворот опустив голову, щоб Граф і веселі ягнички не побачили його сліз. Потім він повільно поплівся в степ, засвідчуючи Графову перемогу. Раніше за ним завжди поспішала отара, і найкращі ягнички намагалися хоча б потертися об його боки, а зараз Виворот уже був не потрібний нікому.

Граф стояв на піщаному пагорбку, його біла, з синюватим відливом постать височіла над отарою, і тисячі овечих очей віддано дивилися на свого нового вожака, готові кинутися за ним у вогонь і в воду.

Чабан не був свідком двобою, але все зрозумів, коли побачив перед собою Виворота — однорогого і приниженого.

— Старіємо, — промовив Опанас Заклунний і погладив баранячу голову: «Не докоряй мені, що не захистив тебе. Адже ти вже був приречений. Хіба ти забув, як сам переміг свого попередника Ірода? Не журися, Вивороте, втішайся тим, що маєш, і не намагайся повернути минулого. Я теж не можу повернути своєї молодості і не ремствую, що не здійснилися мої мрії, а так і лежать, розкидані по овечих вигонах, породжені довгими ночами. І мені вже тяжко ходити з гирлигою за отарою, та більше нікому. Думав привчити до чабанства Марту і Максима, та, видно, вибрали собі іншу стежку...»

У звичну годину Граф вів свою отару до водопою. Біля криниці їх завжди чекали довгі жолоби з прохолодною водою. Кожного ранку хтось із хуторян наповнював жолоби. Це була каторжна праця — витягнути, може, триста відер води, а в спеку ще більше. Були випадки, коли криницю вибирали до дна. Сьогодні поїти отару припало Марині Гомон. Вона встала ще вдосвіта, приготувала дітям сніданок і пішла до криниці. Хутір уже прокинувся. Теслярі вставляли віконні рами у новому великому будинку. Може, він і не був уже таким великим, але Марині