Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— Курку Загарбники могли би закинути в горщик! — засміялася Дівчинка, але бачачи, що погляд її Опікунки суворий, відразу споважніла:

— Ти ж казала, що хто відривається від землі, може на неї не повернутися, правда? Але ж курка, хоча вона також птах, ходить тільки по землі! Тому кількома такими перетвореннями я все більше наближала тебе до землі, поки не полегшила тобі повернення до власної подоби! А ти замість того, щоб мені подякувати, нарікаєш і чогось невдоволена!..

— А якби твій план не вдався? Бо ж могло нічого не вийти, знаєш, як воно з чарами буває. Крім того, ти не справжня Чарівниця.

— Тоді ти залишилась би куркою, — ще холодніше за Чарівницю мовила Дівчинка.

У сірих очах Чарівниці на мить блиснула якась неспокійна думка, але перш ніж Дівчинка встигла її прочитати, зникла.

— Ти щойно подумала про мене щось погане, — мовила Дівчинка понуро. — Але я не встигаю читати твоїх думок. Ти дуже вміло їх стережеш.

— Ходімо, — озвалась Чарівниця спокійним голосом. — Незабаром западе ніч, а нам треба добратись до он того далекого Лісу. Знайдемо там собі якийсь нічліг. Далі дорога вже має бути спокійною. Післязавтра — твій день народження. Гадаю, ми якраз встигнемо.

Уже без особливих перешкод, ховаючись від поодиноких перехожих, що тепер украй рідко з’являлись на дорогах колишнього Великого Королівства, мандрівниці добралися до підніжжя першої з двох порослих лісом гір, що відділяли їх від місця зустрічі. Там вони й заночували. Ранні весняні ночі вже не були такі холодні, тож постіллю став їм мох, а ковдрою — довгі й теплі, хоча й полатані, плащі.

У густому Лісі на горі мандрівниці знову відчули себе, як удома. Наступного дня, щойно розвиднілось, Дівчинка з Чарівницею почали спинатись поміж дерев на вершину. Йти було дуже важко, але тільки на вершині, за кілька годин, мандрівниці сіли перепочити.

— Бачиш он там орлине гніздо? — спитала Чарівниця.

Дівчинка не бачила, але відразу відчула, що Цар птахів десь поблизу.

— Попросимо його, хай довідається, що там чувати у Містечку після нашої втечі, — і магічним рухом руки Чарівниця прикликала величавого птаха. Той підлетів неохоче, гордовито поглядаючи на неї.

— Ти ж знаєш, що я не люблю слухати людських наказів, — прочитали обидві в його випуклих очах.

— Ми не звичайні люди, — відповіла так само гордо, хоча й доброзичливо, Чарівниця. — Я, наприклад, Чарівниця, остання з П’яти Сестер, які ще залишились у цій країні. Ти ж чув, мабуть, що свого часу було нас Тринадцять?

— А ти? — спитав орел очима, поглянувши на Дівчинку.

— Я? — Дівчинка гнівно стенула плечима. — Не знаю. І ніхто мені не хоче цього сказати. Я просто Дівчинка.

— Вона не Чарівниця, але також і не зовсім звичайна дитина, — пояснила коротко Опікунка. — Ми хочемо тебе попросити: принеси нам вісті з Містечка. Звідти нам вчора чудом лишень вдалося вислизнути з рук Загарбників.

— Спробую щось довідатись, — пообіцяв ласкаво великий птах. — Однак це не буде просто, бо я не розуміюсь на ваших людських справах і намагаюсь про них знати якнайменше. Не мої це справи… Чи мені видається, чи ти також, Чарівнице, була вчора в орлиній подобі? Чую від тебе наш дух…

— Даруй, але я справді дозволила собі на коротко позичити ваше прекрасне пір’я. Ти сердишся за це?

— Ні, але щастя, що ти вчасно повернула собі людський вигляд. Боюся, що багато орлів, яких би ти зустріла, сприймали би тебе як ворога, незважаючи на пір’я, і задзьобали би до смерті. Ми не любимо чужинців. Тим паче, чужинців, що прикидаються своїми. Все, тепер лечу по вісті…

— Він неймовірно гордий, — озвалась Дівчинка, стежачи за польотом благородного птаха.

— Його гордість — це гордість володаря, — відповіла Чарівниця. — Та гордість не має бути єдиною рисою того, хто владарює.

Десь години за три орел повернувся й примостився на порослому мохом камені.

— До Містечка прибули нові загони озброєних Загарбників на великих вороних жеребцях. Вони люті й стривожені. Також їх сила-силенна на дорогах та у навколишніх Селах. Дехто доскакав навіть аж до цього Лісу, та не наважився у нього увійти. Бо ж вони думають, що це Страшний Ліс. Чи ти, Чарівнице, помічала у цьому Лісі Щось Страшне?

— Нічого, окрім того, що у ньому має бути, як і годиться у справжньому пристойному Лісі, — чемно відповіла та. — У справжньому великому Лісі, окрім звірів, птахів, кущів, моху та дерев, мусять бути ще стриги, що живуть у спорохнявілих дуплах, поблизу боліт не обійдеться без літавиць, що прикидаються то лісовим вітерцем, то павутиною, хоча насправді це душі померлих звірів і птахів.

— Я радий, що ти не боїшся того, що є частиною лісового царства, — ласкаво промовив орел. — Однак не буду приховувати: вже кілька сотень років наші стриги, ельфи, літавиці, і навіть упирі чинять, що спромога, аби тільки Ліси видавались страшними, щоб не потикались у них оті дикі варвари на своїх лютих конях. Вони не мають тут волочитися, чи ж не так? Нема їм чого тут робити.

— Ти маєш рацію, Царю Птахів. А що ще чувати в Містечку?

— Вояки, охоплені люттю й страхом, зібрали на Ринку всіх дівчаток із ясним волоссям — таким, як у цієї дівчинки, і шукають серед них таку, в якої очі — як небо