Читати книгу - "Тінь Каравели"

Потім коні почали приходити рідше. З зюйд-веста ночами накочувалися вогкі вітри. Вони скидали з тополиних гілок сніг і урочисто гули в дротах. Це були перші наскоки весни. А потім настали сині від безхмарності дні, просохли тротуари, і на рудій проталині біля паркану я знайшов не одну, а кілька свіжих травинок.

Про коней я майже забув: радісне очікування літа цілком заполонило мене. Але коні нагадали про себе. Ще раз я побачив їх — не вночі, а вдень.

Був вечір наприкінці березня, і сонце висіло над дахами в тонкій хмарі, схожій на золотаву пилюку. Дівчата розмалювали на пружних дошках тротуару «класи» і стрибали, шльопаючи галошами. Неподалік дзенькали п'ятаками об цегляну стінку мій однокласник Льова Аронов і другорічник на прізвисько Бипа. Вони грали в обстінок. На другому поверсі з кватирки іноді з'являлася з накрученим волоссям голова сусідки Таїсії Тимофіївки. Таїсія Тимофіївна засмучувалася зіпсованістю нинішніх дітей і намагалася перевиховувати Льову і Бипу. Вони, проте, не перевиховувалися і дзенькали.

Я стояв біля хвіртки і розмірковував, до кого приєднатися. Стрибати з дівчатами було веселіше, але я побоювався, що Льова буде ставитися до мене з презирством. Він і так уже відзивався про мене глузливо, довідавшись, що я боюсь Толика Засипіна. А грати в обстінок не було особливого сенсу: в кишені лежав усього один п'ятак, і я знав, що Биба зі своєю широкою п'ятірнею вмить мене обставить. До того ж Таїсія Тимофіївна могла сказати матері, що я граю на гроші.

Раптом крізь шльопання дівчачих галош я почув повільний і нерівний тупіт багатьох ніг.

З-за повороту, з Первомайської вулиці, виходили коні.

Дівчата перестали стрибати. Льова і Бипа засунули до кишень п'ятаки. Я відштовхнувся плечем од хвіртки і вийшов на край тротуару.

Звичайно, коней у нашому місті було чимало. Вони возили сани з дровами, хлібні підводи, вози з щебенем для ремонту доріг. За батьком Володі Сазанова, відомим хірургом, який жив у нашому кварталі, часто приїздила прольотка, запряжена гнідим жеребцем. Одне слово, коні були не вдивовижу. — Але так багато одразу (і без упряжі!) ми не бачили ніколи.

Їх було більше десятка. Різні вони були. Похмуро йшли пузаті буланки, ліниво чавив копитами багнюку кудлатий битюг, неквапно ступали витончені кавалерійські коні. Попереду табуна їхав на гнідій конячці хлопчик. Ну, великий, звичайно, старший від нас. Але все одно хлопчик. У картузі козирком назад і обшарпаній тілогрійці. Він дивився перед собою гордо, як маршал.

Чавкаючи копитами, коні проходили повз нас. І непомітно для себе ми пішли поряд із ними краєчком тротуару. Не знаю, що думали інші, а мене непокоїла невиразна тривога і незрозумілий жаль до коней.

— Куди їх? — запитав я у хлопців.

— На ковбасу, — відповів діловито Льова. — Ковбаса з них нічого, тільки даремно таку солону роблять.

Льовина мати працювала на м'ясокомбінаті, в цеху ліверних пиріжків, і Льова розбирався в ковбасних питаннях.

Я пригнічено мовчав. Машинально рухався за кіньми, які йшли на страту. І не знаю, скільки минуло часу. Певно, лише кілька секунд, бо раптом ззаду я відчув ясний дужий голос:

— У тебе, хлопчику, мабуть, у голові ковбаса.

Замикаючи табун, їхав біля узбіччя вершник на високому вороному жеребці. В брезентовій куртці і шкіряному кашкеті. Він здався мені схожим на Багратіона, якого я бачив на малюнку в журналі «Огонек». Вершник із спокійним співчуттям глянув на Льову.

— Це колгоспні коні, — виразно сказав вершник. — Колгоспові не ковбаса потрібна, а кінські сили. Вони працювати будуть.

— Ну й сили! — нахабно втрутився Бипа. — Сама худорба.

— Нічого, відгодуємо, — озвався вершник. Неголосно так, ніби сам собі казав, а не Бипі й Льові. Потім знову глянув на Льову: — Вам би у таких бувальцях побувати, як вони… Теж не потовщали б. А серед цих коней половина на фронті була. Та й потім вони не солодко пили-їли…

Угодований Льова зрозумів натяк і ображено відстав. І Бипа в ним. А я йшов.

Чорний кінь легко ступав біля тротуару і косував на мене темним оком. Це було велике добре око. В ньому ніби плавала золота іскринка. І ще в ньому відбивалася вулиця і я сам — крихітний, майже непомітний. Мені здавалося, що кінь ледь посміхається.

— … Ну, чого ж додому не біжиш? — раптом почув я голос вершника.

— Не хочу, — сказав я і глянув угору.

Мені сподобалося обличчя цієї людини: тверде, серйозне, але не сердите. І дуже несподіваною була його посмішка — швидка й ласкава.

— Не хочеш… — сказав він. — А прокататися хочеш? Прокататися? Я ошелешено видихнув «угу» і навіть не встиг злякатися. Він легко зістрибнув з сідла і дужими руками зметнув мене коневі на спину.

Я опинився на чомусь твердому попереду сідла. Сидіти було далеко не так зручно, як думав. Жорстко й страшнувато. Але великі долоні міцно тримали мене за боки.

— Не боїшся?

— Не боюся, — невпевнено сказав я.

Кінь рушив а місця, і вулиця хитнулася назустріч. Я дивився на знайомі будинки і паркани з незвичної висоти, і все здавалося трошечки дивним. Та ще захід сонця забарвлював усе навколо у незвичний золотавий колір. Ніби уві сні. Чорний кінь (справжній чорний кінь!) йшов неквапним кроком, іноді приязно косував на мене й похитував головою.

— Як його звати? — запитав я.

— Олень.

Це було чудове ім'я. Таке стрімке й красиве. І я кілька разів повторив: «Олень… Олень… Олень…» І кінь чув мене.

Не знаю,