Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Спасибі, друже, — Богдан Данилович потиснув руку письменникові. — І не лише за квитки. Я ж тебе розумію. Ще раз вибач мені, що я вплутав тебе у свої пригоди, які до твого життя й до твоєї творчості не мають жодного стосунку.

— Та що там говорити — все нормально. Не переймайтеся.

«Ой, летіли дикі гуси…» — голос Ніни, натягнутий, як струна, аж бринить, але якось по-особливому — ніжно, м’яко. Усі, хто сидів у залі, немов єдналися подихом, спільними звуками, єдиними нотами, разом зі співачкою тягнули цілі й половинки, слухаючи, як в той самий час оркестранти минали навіть четвертні й барабанили дробом вісімок, шістнадцятих, сипали, наче дощем, тридцять другими.

А вона, піднявши невеличку красиву голівку, не дивлячись безпосередньо ні на кого, наче сама-самісінька стояла на галявині посеред лісу і змагалася в чистоті співу з самим царем, неперевершеним майстром співу — соловейком.

«Ой, летіли у неділю дощову…»

Богдан Данилович Зорій заплющив очі. Не хотілося думати про роботу, про державу — ні про що. Скільки лірики і разом з тим моці й потужності в цих чарівних звуках!

А раніше ж навіть у цій пісні знайшли б «націоналістичні нотки» й засудили. Критики, преса, безталанні колеги та «друзі».

Так думав полковник Богдан Зорій, сидячи в театрі Франка на концерті відомої співачки, дружини його агента. Цікаво, а чи ж насправді зовсім не вміє співати «Шаляпін»?

Але цих думок Зорія тоді сам Сашко Тесля не чув і про них не знав.

Сашко Тесля за роздумами й спогадами не помітив, як над містом опустився вечір. У саду, як і раніше, людей майже не було. Письменник важко підвівся й повільно побрів до виходу.

Цього вечора Сашко вперше в житті напився. Так напився, що його дружина Ніна, побачивши його на порозі квартири, була не лише здивована, а й злякалася. Тоді вона не могла знати, що цей день у їхньому спільному житті стане рубіконом. Рубіконом між минулим і майбутнім, між хорошим і поганим, між ясністю і незрозумілістю, між довірою і потаємністю, між щастям і горем.

— Посягання на Миколу Яковича Назарова не тягне на терористичний акт, — невеличкого зросту чоловік, товстенький і кругленький, наче кулька, усівся зручніше в шкіряному кріслі після того, як привітався з кожним, хто зайшов до просторого кабінету голови СБУ. — Прокуратура може кваліфікувати це, як замах на життя державного діяча. Чи як ти вважаєш, Богдане?

— Пане голово, — полковник Зорій не здивувався, що запитання адресовано саме йому, хоча за великим масивним столом сиділо кілька начальників департаментів і всі заступники голови. Коли йшлося про конкретику, голова Служби

Герасим Васильович Берун вважав за краще мати справу безпосередньо з виконавцем або з тим, хто у відповідній темі чи проблемі краще знався. — Можливе й таке рішення прокуратури. Але ж який з Миколи Яковича державний діяч?! Звичайнісінький бандит, що награбував мільйони під час плутанини з приватизацією та ваучерами, а зараз, прикриваючись депутатською недоторканністю і граючись у демократію та лібералізм, і далі «варить бабки».

— Богдане, — голова СБУ трішки посилив голос, — ти як мала дитина. То, може, колись Назаров і подібні йому були, як ти кажеш, бандитами. А зараз це — шановані люди.

Генерал-полковник Берун чудово розумів, що Богдан Зорій мав рацію, кажучи про розкрадені мільйони. Знав голова Служби й багато інших речей, які невідомі були навіть цьому розумникові, напористому й талановитому полковникові, який іноді приносив неприємності найвищому керівництву СБУ своїми радикальними й відвертими висловлюваннями та діями.

Так, Зорій був незручний і навіть небезпечний співробітник, та хтось же у спецслужбі повинен і працювати. Але ж Герасим Васильович був упевнений і в тому, що серед присутніх генералів щонайменше двоє зроблять усе, щоб відразу після наради в кабінеті голови зміст розмови став відомий у Адміністрації Президента, і відповідно — Самому. Президент полюбляв, щоб йому закладали його підлеглі одне одного. «Розділяй і володарюй!» — це давнє правило діяло в сучасній Україні як ніде ефективно, і влада активно цим користувалася.

— Такими «шанованими» людьми заповнені майже всі владні кабінети — і в Кабміні, й у Верховній Раді, і на Банковій, — полковника Зорія навряд чи могла зупинити репліка голови Служби.

Герасим Васильович Берун відчував, що треба припинити цю розмову, бо Зорія медом не годуй — дай познущатися з чиновників, що й насправді нічого, окрім набивання власних кишень, на державній службі не робили. Скільки аналітичних доповідних та інших документів він, голова Служби безпеки України Герасим Берун, як і кілька останніх його

попередників, надсилав через Адміністрацію й віддавав особисто Президентові, у яких називав факти масових розкрадань чиновниками державного майна, вивезення мільярдів валюти за кордон, мільйонних хабарів, що беруть найвищі посадовці, особливо