Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Герасим Васильович зрозумів: ще кілька таких інформацій Президенту — і в крісло голови Служби безпеки сяде інший. Не один його попередник, вчасно не зрозумівши (а то й не бажаючи розуміти), хто найбільший винуватець у тому, що Україна шаленими темпами перетворюється на найкорумпованішу державу в світі, поплатився посадою. Берун вважав себе не зовсім дурною людиною, тому вчасно зорієнтувався, і його практичний розум, навіть за браком високого інтелекту, виробив найприйнятнішу схему існування в цій зграї хапуг і здирників, як у відомому прислів’ї: з вовками жити — по-вовчому вити. Хто-хто, а керівник спецслужби мав не найостанніші в країні можливості побудувати свої, сімейні схеми пускання крові з економіки бідної України, яка вже майже стояла на колінах.

— Богдане Даниловичу, не забувайтесь! — це вже начальник департаменту генерал Шершун. — Своїми недоречними репліками ви ставите в незручне становище Герасима Васильовича. Прекрасно знаєте, що в нинішній ситуації від нас, як і взагалі від Служби, мало що залежить. «Бути чи не бути», точніше, «бити чи не бити» — вирішується не тут.

Генерал-лейтенант Шершун нарочито напустив на себе важливості, зробивши полковникові Зорію зауваження. Усі знали про стосунки начальника департаменту і начальника управління. Володимир Дмитрович Шершун завжди підтримував Богдана Даниловича в ситуаціях, у які той потрапляв через свою принциповість і незговірливість. Але зараз Шершун боявся, що Зорій зайде надто далеко. Демократія демократією, а з цією братією, що зібралася тут,

треба бути насторожі. Незчуєшся, як вилетиш з будинку № 33 на вулиці Володимирській — просто на вулицю.

Усі заклякли й дивилися на голову. Берун мовчав. Чув чи не чув він репліки генерала Шершуна? Чи в голові керівника СБУ ще роїлися думки щодо його особистої ролі в нинішній ситуації, що склалася у найвищому політикумі держави? Нарешті Берун видихнув:

— Усі вільні. Богдане — зостанься. — Голова натиснув на клавішу старого як світ пульту переговорного пристрою, що пам’ятав ще дотики пальців Федорчука, Мухи, Голушка, Марчука та інших керівників українських органів держбезпеки. Змінювали меблі, картини, акваріуми, сувеніри, книжки, а пульт як символ наступництва й непорушності влади КДБ залишався незмінним.

— Валю! Начальника кадрів — до мене. Терміново!

Виховувати Зорія годі. Той вихованню не піддається. Покарати? Піде, ще й грюкне дверима. З такими, як Зорій, важко. Без них — неможливо. Треба завантажити роботою, та так і такою, щоб дихнути не міг. Це вихід, яким користувалося не одне покоління керівників різних рівнів.

«Богдане, — Берун підвівся з-за столу, — ти мене дістав! Я тебе знищу, розтопчу, повідриваю руки-ноги, втоплю, розстріляю, повішу, четвертую! Закатаю в асфальт, переїду катком! Скину з Лякачки[1]! Ти зрозумів? Знищу як ворога народу!»

Ні, Берун усе це сказав подумки. А вголос голова СБУ почав м’яко, навіть ніжно:

— Даниловичу, ти прекрасно сам розумієш, що твоя правда. Ти знаєш, я знаю, всі знають. Але не кожен говорить. Чому ти не можеш бути, як усі? Ти ж розумний мужик. Я тебе поважаю, а ти випробовуєш моє терпіння. Не заважай мені, я прошу. Маєш свою роботу, свої завдання — роби все в межах своїх функціональних обов’язків. Не лізь туди, куди не просять. Зайва цікавість ще нікого до добра не довела. Я ж тобі давав указівку розібратися з власниками телеканалу «Інтер— хол». Вони там таке замутили, що скоро, мабуть, ми залишимося без одного з провідних каналів країни. Ти зробив? Щось я не пам’ятаю твоєї доповіді з цього питання.

— Герасиме Васильовичу, то не наша проблема. Навколо телеканалу — суто бізнесові інтереси. Економічні схеми — не моя тема. Є, звичайно, там і політика, але не така, якою має займатися очолюване мною управління. Мої люди інкогніто покрутилися, але відчуваю, що до справжньої суті нам не добратися. Головні ниточки тягнуться, як тепер часто трапляється, аж… — Зорій закинув голову й підняв очі догори.

Богдан тягнув час, свідомо говорив про абстрактні речі, аби не видати своїх думок і планів. Берун — це лише частина, хоч значуща, але не головна в тому механізмі, що діє нині в українських владних коридорах. Зорій знав, був упевнений у тому, що зараз Берун надає якихось дріб’язкових завдань, від яких важко буде відхреститися, але які можуть зв’язати йому надовго руки, відібрати дорогоцінний час, який потрібний полковникові саме тепер. Тепер — як ніколи…

— Ні, Богдане, ти все-таки доведи справу до кінця. Спробуй підібратися з того боку, куди ти показуєш очима. Пам’ятаєш, ми недавно говорили з тобою, що не зайве було б проштовхнути свого чоловічка в апарат Президента. Не з метою, звичайно ж, копати під главу держави — Боже збав, а щоб огородити його від нечистих на руку ділків. Він же, як мала дитина, беззахисний і довірливий. Його підставити — раз плюнути. І дехто цим користується. А щоб, як я вже сказав, «огородити», треба мати достовірну інформацію.

— Пане голово, не можна. Благими намірами вимощена дорога в пекло. Якщо хтось проклацає — нам хана. І розбиратися не будуть, праведну справу ми затіяли чи надумали сколупнути Президента. За всіма законами — писаними і неписаними —