Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

Манфред довго мовчав, гріючи пальці на чашечці з кавою. Потім сказав, як про давно вирішене.

— Добре, але як ми передаватимемо листи вам? Де вас шукати?

— Я сам знайду вас.

— А як ви знатимете, що лист уже прийшов?

— Розумієте, я, не викликаючи підозри, чи не кожного дня можу бувати у скверику, де ми зустрілись, і, коли надійде лист, вам лишиться тільки подати мені знак.

— Яким чином, адже я не можу вас бачити?

— Ось цього Рекса, якого ви подарували мені, повісьте в петлицю френча. Як рекламу, розумієте?

Манфред мовчав, щось обдумуючи. Пауза затягувалась.

— Ви можете відмовитися, Манфреде. Для вас і вашої сім'ї тут є певний ризик. Я вам не встиг сказати, що і та передача для Дервіля, якщо вона потрапить до чужих рук…

— Не хвилюйтесь, геносе, я згоден допомогти вам. І Віллі зробить усе як слід… Ми знаємо, друзі нашого батька були й лишилися бійцями за правду і справедливість.

— Спасибі… — Крайніченко не міг стримати хвилювання. — Я опинився один серед хижих звірів…

— Годі. Більшого мені знати не треба.

— Не знаю, як вам дякувати. — Федір потис йому руку; погляд його впав на годинник. Проти того, що планував, набігло вже півгодини. Сьорбнув прохололу каву, підвівся.

— Я зараз повернуся… Принесу посилку для Дервіля. У мене вже немає часу, але я повинен зробити це…

— Заждіть, Рекс не випустить вас… Рексе! — покликав у прочинені двері. Пес з'явився негайно. Завертівся біля хазяїна, підставляючи дротяну петлю під його праву руку.

— Ні, мій друже, ми не підемо більше… Будемо готувати обід для Марти і Віллі. — Манфред присів і почав розстібати помочі на грудях собаки. — Тепер ідіть, геносе…

Федір вийшов у двір, зачинив за собою хвіртку і ледве не бігцем подався до Остбангофа. Зпайшов потрібний бокс, набрав код, і замок, клацнувши, відпустив дверцята. Пакунок з планшетом лежав на полиці. Серце калатало, здригалося від збудження, але зовні намагався бути спокійним. На те, щоб віднести пакунок на Фріденштрасе, витратив ще двадцять хвилин, але то байдуже, де півгодини, там і година. Вже думав над тим, яку байку розповісти Патриції, котра, певне, вже пообривала всі телефони.

Похмурого побачив, коли виходив з підземного переходу на Орлеансплац. Стояв іще з двома лобурями перед входом до «Сен-Готарду». Така зустріч не віщувала нічого доброго, а тому завернув назад, вийшов на перон і скочив в електричку, що саме відходила в напрямі Бергам-Ляйму. Від електрички до друкарні, може, на яких сто метрів далі, ніж від автобуса, зате вона йде без зупинок, і хоч невеличкий, але виграш у часі він матиме. Про Похмурого зразу ж забув, як тільки вмостився на лаві біля вікна. Думки знову закрутилися навколо планшета, листа, Дервіля, радянського посольства в Парижі. На душі було тривожно. Чи правильно вчинив, поклавшись на Манфреда, на зовсім ще юного Віллі? Чи дійде його послання до тих, кому адресоване? Чи повірять у щирість його вчинку? Адже про себе він написав лише кілька рядків… Як часто доля залежить від обставин, на які ти сам і вплинути не можеш.

У друкарні на нього вже цілу годину чекав Кислицькнй.

— Яка радість, Федю… — кидаючись назустріч, заговорив старий. — Такі події, такі зміни… Тепер усе піде по-іншому…

— Що саме? — поцікавився Крайніченко, сідаючи до столу.

Кислицький вмостився в крісло, дістав сигарету, чиркнув запальничкою і вже зібрався було розповідати, як задзвонив телефон.

— А чого, власне, ти так хвилювалася? — говорив у трубку Федір. — Я ж не один ходжу вулицями… Та ні, все гаразд… На Цеппелінштрасе, а потім зайшов підобідати… і зразу на Ляйм, сюди, в друкарню… Не знаю, мабуть, доведеться затриматись. Роботи багато. Нові рукописи надходять, виробничі справи. Ну, може, на дев'яту звільнюсь. Ти подзвони десь хвилин за п'ятнадцять… Ну, до зустрічі, а то у мене тут гості, пан Кислицький… Гаразд, передам. — Крайніченко повісив трубку. — Вам вітання…

— Від кого, дорогенький?

— Від Патриції…

— А-а… Дякую, дякую. Гарна жіночка, і так вас кохає…

Федір промовчав. Старий, попихкуючи сигаретою, вів далі у тому самому тоні:

— Мені отак завжди везло, холера б йому в бік… Поки був молодий, мною цікавились дами переважно підстаркуваті, а постарів сам, то тепер од молодих одбою нема… Хи-хи, кахи, життя наше грішне…

— То що там за новини? — запитав Федір, гортаючи черговий опус пана Заграви.

— Ой, що було, що було… Але спочатку, щоб не забути… Сам! Просив передати тобі вітання й глибоку подяку.

— Хто?

Кислицький перехилився через стіл і прошепотів Федорові у вухо.

— Микола Лебедь…

— За що така честь?

— Ну, за все, що ти мені там, як виходив од Стецька, розказав…

— А що я вам розказав? Нічого я вам не розказував. До себе запрошував, а розказувати…

— Ну, ну, нехай так… Того, що ти сказав, виявилося досить. Лебедь уже й сам дещо знав, а ти лише підтвердив…

— Та що ви таке говорите, вибачте на слові, шановний… Не вплутуйте мене у ваші справи.

— Правильно, Федю, правильно… То найкраще, — погодився старий, однак втриматись, не розповісти про те, до чого особисто був причетний, що розпирало його, вже не міг. — Отож, коли ми зайшли, Степан стояв білий, як стіна, а Стецько… Мені на них просто жаль було дивитися. Матла подав ультиматум, підписаний Лебедем, і мандат від Кука. Степан