Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

— Увага! — переляканим голосом озвався “Розвідник”. — Застерігаю! Ува…ва…ва…

— “Розвіднику”! — кричав Йон, б’ючи кулаками в браму. — “Розвіднику”! Від кого застерігаєш?

Проте голос більше не озивався.

Йон теж утихомирився. Що за безглуздя — бити кулаками в двері стартової вежі.

— Ти таки дурень, Йоне, — сердито сказав хлопець сам на себе.

“Треба обійти вежу, — міркувала Алька. — Вхід до батареї десь там, біля лабораторії. Під червоною банею.

Дівчина швидко вибігла з вежі, але зразу ж уповільнила ходу.

— Тільки не слід панікувати, — пробурмотіла вона.

Справді. Було б нерозумно бігти наосліп. Вона ж взагалі не орієнтувалася на “Розвіднику”. Оглянула його тільки під час сніданку. Якби їй тепер сказали, наприклад, знайти ботанічний сад, то…

Алька аж спинилася — такою безпорадною і розгубленою відчула себе раптом перед таємницями “Розвідника”. Легко було всюди добиратися і все знаходити, коли голос його ввічливо вказував дорогу, а ліфти, рухомі стрічки і швидкісні транспортери несли туди, куди їм було велено.

А тепер голос мовчав. Ліфт у стартовій вежі не діяв. Як попасти до місця, що його вона ніколи не бачила і де ніколи не була?

— Ой! — скрикнула Алька.

Вона помітила, як за кілька кроків від неї раптово почала рухатися жовта стрічка транспортера. Дівчина кинулася до нього, але зразу ж з острахом відскочила.

“Куди ж ти? — дорікнула вона собі. — Куди, дурна? Ти ж не знаєш, куди ця стрічка веде”.

“Треба обійти вежу, — нагадала вона Йонові слова. — Ну, то й обійду”.

Алька пішла ліворуч, наче на зло транспортерові, що рухався в правий бік. Дівчина спокійно ступала по густій і м’якій, як килим, траві. Вона поминула купку дерев, на листі яких ще не висохли краплі дощу.

За хвилину дівчина знову спинилася. їй здалося, що хтось крикнув. То наче був Йонів голос. Алька прислухалася кілька секунд, але ніхто більше не озивався.

Вона рушила далі. Через кільканадцять кроків, попри всі свої попередні наміри, вона знову почала бігти. Бо в глибині алеї попереду угледіла невеликі кущі, а серед них — знайомий краєвид: кольорові бані лабораторій.

Алька бігла, наче за нею хтось гнався. Нараз у повітрі задзвенів дивний, переляканий голос “Розвідника” — це був той самий поклик, що його почув Йон у стартовій вежі.

— Увага! — гукав голос. — Застерігаю! Ува…ва…ва…

І знову все скінчилося невиразним белькотінням.

Алька притишила ходу тільки на одну мить.

— Від кого застерігаєш? — щосили крикнула вона і, не почувши відповіді, подалася далі в напрямку лабораторних бань.

То була щаслива хвилина — серед білих бань лабораторій дівчина вгледіла невелику, але важливу для неї червону баню артилерійської батареї. Вона помчала туди так, немов за нею гналась найстрашніша потвора космосу, в яку зрештою вже сотні років ніхто не вірив.

Дівчина знала одне: хоч би там від кого (чи від чого) застерігав її “Розвідник”, вона зобов’язана якнайшвидше знайти Алика й Робика. Передусім Робика, який у сто разів швидше й краще, ніж вони, знайде вихід із цього становища. Адже він сам казав: “У моїй присутності з вами ніщо не може статися”.

Алька добігла до невеликої, пласкої, як шапка червоного гриба, бані, і з розгону оббігла її навколо.

— Алику! — гукнула вона. — Алику! Робику!

Ніхто їй не відповідав. Це ще було півбіди. Але справжнім лихом виявилось те, що баня була замкнена наглухо, і Алька не знала, як до неї дістатися.

— Ох, “Розвіднику”, — прошепотіла вона. — Що сталося?

Вона напружила всю силу, щоб уперше хтозна від якого часу не заплакати, як мала дитина. їй пощастило опанувати себе, клубок відкотився від горла, думка проясніла.

— А що далі? — спитала дівчина себе.

Треба поміркувати. Алька на кілька секунд заплющила очі, шукаючи відповіді. Потім обійшла довкола вежу, пильно придивляючись до кожного її шва. Нарешті вона знайшла місце, в якому тонша за волосину шпарка свідчила, що саме тут були двері до середини.

Дівчина уважно озирнулась навколо, шукаючи чогось важкого й твердого. Однак поблизу нічого такого не було. Стежка була суцільна й гладенька, хоч і здавалося, ніби її викладено з каменів. Алька задумалась. Де вона бачила справжнє каміння? Ага, в потоці за садом. Але туди далеко. Як же тоді вистукати в зачинені двері сигнал Аликові й Роби-кові? Може, зламати гілляку з найближчого дерева? Ні. То було б варварство, до того ж даремне варварство, бо супроти твердої стіни вежі галузка м’якого дерева така ж сама нікчемна, як і Альчина тендітна долоня.

Що ж робити? Знаючи, що це цілком марна річ, дівчина гупнула у зачинені двері — раз, другий, третій. І раптом витріщила очі й роззявила рота з подиву. Зразу ж після третього удару двері до вежі відчинилися, наче з чийогось наказу.

— Дякую, — мимоволі сказала Алька. — Іду.

Однак замість увійти вона відступила на півкроку й гукнула щосили:

— Алику! Робику! Роби-ику-у!

Двері легенько погойдувалися. Здавалося, що вони ніби вагаються: зачинятися чи ні.

— Не зайду, — мовила Алька. — Ніхто мене туди не запрошує.

І знову гукнула:

— Алику! Роби-ику-у!

Але ніхто їй не відповідав. У вежі було тихо й темно. На хвилю її опосів дитячий страх.

— Ох, Йоне, — шепнула вона.

Та