Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

тонесеньких ниточок, і нагадували волан. Бачив я й чудернацьких рачків, що відкривали в спині дірочку і раз по раз висували тонку пухнасту руку, якою, певне, хапали їжу й тягли до рота. І також крабів, що вбрані в панцир лише спереду, а хвости, надзвичайно тендітні, мають зовсім голі, отож, щоб захиститись, вони стромляють їх у порожню черепашку, а як виростають, то шукають більшу. Але найдужче мене вразила тварина, що мала дивовижну властивість: занедужавши, вона викидала свій шлунок та зуби і протягом кількох місяців вирощувала собі зовсім нові! Завдяки саджавці й збільшувальному склу я бачив багато ще всяких див; але не буду вдаватися у дальші подробиці, бо маю розповісти про інші пригоди, що спіткали нас на тому острові.
РОЗДІЛ XIII

Ми робимо важливе відкриття біля Водограйних скель. — Пояснення загадки зеленого чудовиська. — Ми впадаємо в розпач, вважаючи, що Джек утопився. — Діамантова печера

— Ну ж бо, Джеку! — вигукнув Пітер одного ранку, через три тижні по тому, як ми повернулися з нашого тривалого походу. — Давай сьогодні розважимося і втнемо яку-небудь штуку. Мені вже набридло стукати й цюкати, рубати й забивати, тарахкати і бахкати, майструючи нашого човника: спорудити-бо його аж ніяк не легше за Ноїв ковчег. Давай підемо в похід на вершину гори, або пополюємо на качок, або влаштуємо лови на свиней. Я зовсім видихався, наче старе пиво, і хочу трохи побавитися, набратися снаги. Що ти на це скажеш, га?

— Ну, якщо тобі цього хочеться, — відповів Джек, кидаючи сокиру, з якою він збирався до човна, — я б порадив сходити до водограїв. Той останній, з яким ми спізналися, підкинув тебе височенько. Хтозна, може, новий підніме ще вище, якщо ти не переступиш за межу обачності.

— Джеку, друже мій милий, — сказав поважно Пітер, — останнім часом ти щось занадто уподобав жарти. А це мені зовсім не до смаку, і коли ти їх не облишиш, то боюся, що нам доведеться розлучитися задля мого й твого добра.

— Ну, то що ти волієш, Пітере? — усміхнувся Джек.

— Волію? — перепитав Пітер. — Я нічого не волію. Я просто хочу йти.

— До речі, — втрутився я, — мені спало на думку, що ми й досі не дослідили природи того дивовижного явища, яке спостерігали біля водограїв під час походу навколо острова. Може, варто було б піти туди.

— Овва! — вигукнув Пітер. — Природу його я добре знаю.

— Яка ж вона? — запитав я.

— Природа його, певна річ, загадкова! — відповів він, махнувши рукою, встав з колоди, застебнув пояс і застромив за нього свого здоровезного кийка.

— Ну, то ходімо до водограїв! — вигукнув Джек і подався до куреня по лук і стріли. — А ти, Пітере, захопи списа. Він може нам згодитися.

Вирішивши дослідити причину тієї з'яви, ми мерщій попрямували до скель з водограями, що, як я вже згадував, були недалечко від нашого житла. Дійшовши туди, ми посідали край урвища й почали вдивлятися в морську глибінь. Ясно-зелена дивовижа усе ще виразно видніла під водою, спроквола погойдуючи хвостом.

— Чудасія! — сказав Джек.

— Диво та й годі! — сказав я.

— Зроду такого не бачив! — сказав Пітер. — Ну, Джеку, — додав він, — твоя остання спроба влучити в прояву скінчилася невдало. Тепер спробую я. Якщо вона взагалі має серце, то я беруся його проштрикнути наскрізь; якщо вона не має серця, я ширну в те місце, де б воно мало бути.

— Що ж, берися до діла, — посміхнувся Джек.

Пітер ураз підняв списа, потримав його хвилину над головою, а по тому шпурнув, як стрілу, в море. Спис улучив прямісінько в середину зеленої дивовижі, прошив її наскрізь і зразу ж вискочив на поверхню, чистий і незакаляний, а загадковий хвіст спокійнісінько погойдувався далі, наче нічого й не сталося!

— Чи ти ба! — сказав поважно Пітер. — Виявляється, та потвора зовсім безсердечна. Не хочу мати з нею до діла.

— Тепер я цілком переконався, — мовив Джек, — що це просто фосфоричне світло. Але, правду казати, ніяк не розумію, чому воно весь час залишається на одному місці.

Я теж неабияк здивувався і погодився з Джеком, що то фосфоричне світло, яке ми часто спостерігали, пливучи морем.

— Але тепер, коли ми переконалися, що це не акула, — сказав я, — ніщо нам не завадить пірнути.

— Твоя правда, — відмовив Джек, скидаючи одяг. — Давай-но, Релфе, пірну я, бо з мене кращий нурець, аніж з тебе. Ну ж бо, Пітере, оступися з дороги!

Він підійшов до краю, склепив над головою руки, нахилився над урвищем і плигнув у море. На мить хмара бризок сховала його від наших очей; потім хвилі розійшлися, і ми побачили, як він пливе в глибині на тлі зеленої з'яви. Раптом він гулькнув під неї і щез зовсім!

Майже хвилину ми стурбовано вдивлялися в те місце, де зник Джек, сподіваючись, що ось-ось він випірне передихнути; минула хвилина, а він не з'являвся. Минуло дві хвилини! Тривога охопила мою душу, коли я згадав, що Джек ніколи не лишався під водою більше як хвилину і дуже рідко цілу хвилину.

— Ой Пітере! — сказав я, і голос мій тремтів з хвилювання. — Сталося лихо. Вже минуло більше як три хвилини.

Але Пітер не відповів. Сполотнівши як смерть, він удивлявся в глибину, переляканий і схвильований. Нараз він скочив па ноги й заходився бігати, мов несамовитий, ламаючи руки й вигукуючи:

— О Джеку, Джеку! Він загинув! То, мабуть акула, і він загинув навіки!

Не знаю, що я робив протягом дальших п'яти хвилин; з пекучого жалю я забув про все на світі. Прийшов я до тями тоді, коли Пітер схопив мене за плече і, втупившись несамовитим поглядом, вигукнув:

— Релфе! Релфе! Може, він тільки зомлів! Пірни до нього, Релфе!

Дивно, що досі мені не спало таке на думку. За мить