Читати книгу - "Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген"

Хлопець уважно прислухався, бо вперше в його присутності згадали про війну.

Голубий Птах уже давним-давно знав, як саме полонили його біля Джуніати. На нього тоді напали ленапи, і Димний День тільки плентався за ними, бо він користувався з усякої нагоди, щоб добути скальп. Тоді він зміг би злиденні воронячі пера обміняти на орлині — ознаку справжніх воїнів…

Ніхто з ірокезів, за винятком Димного Дня, не брав у руки зброї, хоч і жили разом з ленапами по всій території Огайо. А ленапи були найзапеклішими ворогами прикордонників. Вони часто нападали на їхні житла, вбивали людей, пускали червоного півня… Навіщо вони це робили? Чому не могли бути такими ж мирними, як ірокези?

Хлопець насмілився запитати. Малий Ведмідь деякий час мовчки випускав з люльки великі хмари диму. Потім сказав:

— Ти знаєш про те, що по той бік гір, далеко на сході є море?

— Знаю.

Голубий Птах ніколи там не бував, але йому не раз доводилося чути, що шлях від Рейстауна на схід пролягає вздовж Джуніати через Вілльські гори, далеко-далеко вниз аж до великого міста Філадельфії. Якщо звідти йти ще далі на схід, то нарешті дійдеш до моря, до Атлантичного океану. Це йому відомо. До моря від Рейстауна було, напевно, так далеко, як і від Рейстауна сюди, до Бобрової Річки. Не раз хлопець бачив навантажених коней і вози, що проїздили з низовини: стомлені і виснажені шкапини, заляпані грязюкою підводи; так, вони, мабуть, довгий шлях пройшли від моря до Джуніати.

Малий Ведмідь почав знову:

— А знає мій син, що раніше ленапи жили біля моря на сході?

Голубий Птах витріщив очі й нічого не відповів. Батько, здавалось, і не чекав відповіді.

– Раніше там жили не тільки ленапи, а й шоні і багато інших племен. Та ось прийшли туди блідолиці У них не було ні хатини, де б можна було переспати, ні маїсу, щоб зварити їжу, не було навіть клаптика землі, щоб на ній щось посадити. Ленапи дали їм усе необхідне, бо червоношкірі діляться з усіма нужденними. Але чим більше ленапи давали, тим більше кораблів приставало до берега і тим більше білих ступало на їх землю. Білі будували великі села і витісняли червоношкірих. Залізними сокирами вони вирубували ліси, з рушниць вибили звірів і птахів — і ленапи змушені були кінець кінцем від них утікати, покидаючи свою стару батьківщину. Спочатку вони відступили до верхів'я річки, потім, білі і звідти витіснили їх, аж до гір… Але й туди прийшли загарбники, спалили вігвами ленапів, винищили бобрів, ведмедів і оленів, одібрали у індійців землю. Так, зрештою, перебралися ленапи через гори до нас. Ми, ірокези, не зазнали такого лиха, ми тут жили завжди спокійно. Та ленапи не можуть бути задоволеними її щасливими. Вони завжди думають про свою стару землю по той бік гір і сподіваються коли-небудь вигнати білих і знову перебратися на колишню батьківщину. Ось чому вони ненавидять блідолицих і використовують кожний слушний момент, щоб ударити їх бойовою сокирою.

Голубий Птах завагався. Світ прикордонників, який колись здавався йому таким звичайним, він раптом побачив з іншого боку. Хлопця враз охопило відчуття, ніби щось сталося не тільки з жителями Рейстауна, але й з тими, що живуть далі на схід, уздовж великого шляху на Філадельфію, і з самими жителями Філадельфії…

Хлопець по міг усього збагнути. Він запротестував:

— Ленапи ж борються на боці французів, а французи теж білі.

— Ти маєш рацію. Ленапи твердять, правда, що французи живуть аж у Канаді і не такі лихі, як англійці, але насправді вони такі самі вовки. Тепер вони сидять у долині Огайо і збудували там своє укріплення.

Голубий Птах кивнув. Так, французи зажадали всієї землі по цю сторону гір, але від цього доля ленапів не змінилася.

Глибоко запали хлопцеві в душу батькові слова, і минуло багато часу, поки нові враження згладили їх.

Рік для хлопця минав, як сон. Поступово він одужував, набирався сил. Найбільше Голубому Птахові подобалося сидіти з дідом біля південних дверей, учитися плести кошики й дубити шкіри або допомагати матері по господарству. Якось він хотів побігти з Козулею до Совиного Струмка, але ноги були ще настільки слабі, що вже з луків він змушений був повернутися.

Здалека видно було зелену стіну маїсу висотою в людський зріст, до нього долинав, наче крик відлітаючих гусей і сурмління оленя, дроб барабанів, що запрошували на осіннє свято.

Але наскільки відійшов од хлопця навколишній світ, настільки ближчою стала йому мати. Коли вона з жінками була в полі, нетерпляче чекав її повернення. Хлопець полегшено зітхнув, коли батько не дозволив після жнив варити сіль біля Соляного Струмка, бо він, Голубий Птах, повинен був би залишитися дома, на довгий час без матері.

У розмові хлопця з Сяючим Полуденним Сонцем іноді виявлялися дивні речі. Одного разу він запитав, чому сестру назвали Малією. Такого імені в селі ніхто не мав. Мати не забарилася з поясненням:

— Так назвав її один з тих чоловіків у чорному, що раніше ходили по селах тут, на Бобровій Річці, і розповідали незвичайні історії. Незабаром після народження твоєї сестри прийшов такий чоловік, покропив дівчинку водою і назвав Малією.

У хлопця наче полуда з очей спала: «Марія» — охрестив місіонер дитину, а в ірокезькій мові немає «р», і тому вийшло «Малія».

— Може, тому вона так швидко навчилась у Димного Дня англійської мови. Чужинець, напевне, вселив у неї якийсь інший дух, — зауважила Сяюче Полуденне Сонце, і в зітханні матері хлопець відчув затаєне горе. Так, Малія справді була зовсім інша, ніж мати, якась різка, нетерпляча…

Такі розмови ближче знайомили хлопця з горем і радощами роду Черепахи. Багато дечого забувалось, але окремі слова залишились і ніби спали, як спали до наступного Нового року маски на горищі.

На кінець другої зими Голубий Птах одужав зовсім. Саме в