Читати книгу - "Його останній уклін, Артур Конан Дойль"

«Дорогий сер!

Пишу вам щодо нашої справи. Ви, звичайно, помітили, що однієї суттєвої подробиці бракує. Я роздобув потрібну копію. Це завдало мені зайвих турбот, і я прошу у вас додаткової винагороди в п’ятсот фунтів. Пошті я не довіряю і не візьму нічого, крім золота чи банкнот. Я міг би приїхати до вас за кордон, але побоююсь накликати на себе підозру, вирушивши саме тепер. Тому сподіваюся зустріти вас у курильні готелю «Черинґ-Крос» у суботу опівдні. Пам’ятайте, що я візьму лише англійські банкноти або золото».

От і добре. Я дуже здивуюсь, якщо він не обізветься.

І він обізвався! Але решта подій належить уже до історії - до тих таємних її сторінок, що часто виявляються цікавішими за газетні повідомлення. Оберштайн, який прагнув так блискуче увінчати свою шпигунську кар’єру, попав у пастку і був надійно захований на п’ятнадцять років за ґрати британської в’язниці. У його дорожній скрині знайшли безцінні креслення Брюса - Партінґтона, які він уже пропонував продати з аукціону в усіх військових портах Європи.

Полковник Волтер помер у тюрмі наприкінці другого року свого ув’язнення. А щодо Холмса, то він з натхненням повернувся до своєї розвідки «Поліфонічні мотети Лассо», яку згодом було надруковано для вузького кола читачів: фахівці відгукнулися про неї як про останнє слово науки з цього питання. Через кілька тижнів я випадково дізнався, що мій друг провів цілий день у Віндзорському палаці й повернувся звідти з чудовою смарагдовою шпилькою для краватки. Коли я спитав, де він її купив, той відповів, що це подарунок однієї шляхетної леді, якій йому пощастило зробити невеличку ласку. Більш він нічого не сказав, але здається мені, що я відгадав ясновельможне ім’я тієї леді й не маю жодного сумніву в тому, що смарагдова шпилька завжди нагадуватиме моєму другові пригоду з кресленнями Брюса - Партінґтона.

Місіс Хадсон, господиня помешкання Шерлока Холмса, була справжньою мученицею. Не тільки тому, що другий поверх її дому частенько зазнавав навали всіляких дивних і часто неприємних осіб, але й сам її славетний квартирант зі своєю дивакуватістю й безладом жорстоко випробовував її терпіння. Його дивовижна неохайність, звичка музикувати в найменше слушний час, незрозумілі й часто ядучі хімічні досліди та й увесь дух насильства й небезпеки, що оточував його, робили Холмса чи не найневигіднішим наймачем у Лондоні. Але, з іншого боку, платив він, як князь. Я не маю сумніву, що тих грошей, які Холмс сплатив за кімнату за роки нашого знайомства, вистачило б на купівлю цілого будинку.

Господиня дивилася на нього з побожністю й ніколи не перечила, незважаючи на всі його чудернацькі вчинки. До того ж вона шанувала Холмса за дивовижну шляхетність і ввічливість із жінками. Жінок він не любив і не довіряв їм, але поводився з ними по-лицарськи. Знаючи, як господиня поважала його, я з хвилюванням вислухав її розповідь, коли другого року після мого весілля вона прибігла до мене з сумною звісткою про тяжку хворобу мого нещасного друга.

- Він помирає, докторе Ватсоне,- сказала вона.- Вже три дні йому все гіршає, і я не знаю, чи проживе він іще хоч день. Він заборонив мені викликати лікаря. Але цього ранку, коли я побачила, як у нього повипиналися вилиці і як блищать очі, я не витримала. «Хочете ви чи ні, а я зараз піду по лікаря»,- сказала я. «Тоді хай це буде Ватсон»,- мовив він. Мерщій до нього, сер, бо ви можете не застати його живим!

Я був приголомшений, тим паче, що нічого не чув про цю хворобу, і миттю схопив пальто й капелюх. Дорогою я заходився розпитувати, що сталося.

- Я не можу розповісти вам багато, сер. Він працював над якоюсь справою в Розергайсі, в провулках біля річки, й там підхопив цю недугу. В середу опівдні він зліг і більше не вставав. За всі три дні ріски не мав у роті.

- О Боже! Чому ж ви не викликали лікаря?

- Він не захотів, сер. Ви знаєте, який він впертий. Я не наважилась чинити проти його волі. Але йому недовго лишилося жити на світі - ви це одразу побачите, тільки-но поглянете на нього.

Це справді було моторошне видовище. Похмурого, туманного листопадового дня кімната хворого виглядала дуже сумно, але найбільше обпалило холодом мою душу висохле, виснажене обличчя на подушках. Очі мого друга блищали, мов у лихоманці, щоки хворобливо палали, губи вкрилися темною корою; тонкі руки гарячково бгали ковдру, голос був хрипкий і тремтячий. Коли я увійшов до кімнати, він лежав нерухомо, але в очах майнув вогник - він упізнав мене.

- Ну, Ватсоне, здається, настали погані дні,- сказав він кволим голосом, але з іскринкою своєї давньої жартівливої манери.

- Любий мій друже! - вигукнув я, наблизившись до нього.

- Стійте! Не підходьте! - мовив він тим рішучим, наказовим тоном, який можна було почути в нього лише в хвилини напруження.- Якщо ви підійдете ближче, Ватсоне, я звелю вам забиратися геть.

- Але чому?

- Бо я так хочу. Хіба цього не досить?

Так, місіс Хадсон мала рацію. Він став ще непоступливіший, ніж будь-коли. Проте мав украй жалюгідний вигляд.

- Я тільки хотів допомогти,- пояснив я.

- Отож! Хочете допомогти, то робіть те, що вам скажуть.

- Гаразд, Холмсе.

Він трохи пом’якшав.

- Ви не гніваєтеся? - спитав він, задихаючись.

Бідолаха, як я міг гніватись, коли він лежав переді мною такий немічний?

- Це для вашого ж добра, Ватсоне,- прохрипів він.

- Для мого добра?

- Я знаю, що зі мною сталося. Ця хвороба - з Суматри; голландці знають про неї більше за нас, але теж небагато. Зрозуміло лише одне: вона, безперечно, смертельна й страшно заразлива.

Він говорив з гарячковою напругою, його довгі руки ворушились, немовби прагнучи відсторонити мене.

- Заразлива навіть від дотику, Ватсоне,- авжеж, від дотику. Стійте якомога далі, і все буде гаразд.

- О Боже, Холмсе! Невже ви гадаєте, що це мене злякає? Я не зважатиму на це навіть біля ліжка чужої людини. То невже щось завадить мені виконати свій обов’язок