Книги Українською Мовою » 💙 Класика » На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"

200
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На гастролях в Микитянах" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 44
Перейти на сторінку:
од то­го вой­ду­ван­ня з то­бою аж душ­но ста­ло, - обізвавсь Лев­ко, в кот­ро­го дум­ки та ба­жан­ня ви­ни­ка­ли рап­том і наг­ло і так са­мо наг­ло й швид­ко зни­ка­ли.

- А після ку­пан­ня про­шу на чай до нас у са­док, - зап­ро­шу­ва­ла Ольга Павлівна усіх, - але стри­вай­те на хви­лин­ку! Ось за­раз я приш­лю вам най­мич­кою прос­ти­ряд­ло, гребінець та шма­ток ми­ла, - до­да­ла во­на на ході ко­ло причілко­во­го вікна.


Незабаром про­вор­на Ївга при­ка­та­ла й при­нес­ла всі ку­пальницькі при­чан­да­ли. Отець Зіновій на­ван­та­жив Лев­ка ти­ми при­чан­да­ла­ми, і ку­пальни­ки поп­рос­ту­ва­ли че­рез ви­гон проз церк­ву, пе­релізли че­рез пе­ре­лаз в ба­тю­щи­ну ле­ва­ду й пішли до річки навп­рос­тець, че­рез людські су­купні го­ро­ди по бо­роз­нах, де в одній са­дибі сли­ве щод­ня ку­па­лась уся ба­тю­щи­на сім'я.


На причілку зос­та­лась са­ма Софія Ле­онівна. Під вер­бою од­ра­зу ста­ло ти­хо, аж ніби мерт­во, та ще після га­му та го­лос­ної бучі, яку зби­ли мо­лоді жев­жи­ки. Спо­чат­ку ще бу­ло чуть зда­ле­ки го­лос­ну роз­мо­ву з ви­го­ну, але зго­дом і той гомін за­тих і за­мер. Гості од­ра­зу зник­ли, не­на­че крізь зем­лю пішли. Са­ме в жни­ва на ви­гоні нігде не во­ру­ши­лось ані жи­во­го людсько­го ду­ху, тільки чиїсь ове­ча­та ни­ка­ли попід ти­на­ми, хап­ком те­ре­би­ли свіжу зе­ле­ну тра­ву та ба­дил­ляс­те збут­лявіле зілля, що постіка­ло в завсідньому хо­лод­ку.


На Софію Ле­онівну нес­подіва­но спа­ла за­ду­ма, а потім і нудьга. Пе­ред її очи­ма все ніби ма­нячіли мо­лоді го­во­рючі та ве­селі жев­жи­ки й на­га­ду­ва­ли про ве­се­ле мо­ло­де то­ва­рист­во в її житлі в Києві. Во­на зга­да­ла усіх па­ничів, але ніхто з їх не при­па­дав їй так до впо­до­би, як кра­сунь На­зарів. І во­на й нез­чу­лась в тій глу­шині, як йо­го іскряні карі очі та ніби на­мальовані чорні бро­ви зас­ло­ни­ли і Фле­гон­тові карі очі, і всіх па­ничів та все ви­ни­ка­ли в її думці й на­ди­ли до се­бе і ве­селістю, і лас­кавістю, і ко­хан­ням.


Софія Ле­онівна озир­ну­лась навк­ру­ги. Пе­ред очи­ма прос­то про­ти неї стримів ста­рий час­токіл. За ви­го­ном зе­леніла ле­ва­да, об­сад­же­на вер­ба­ми, а далі на гор­би­ку на чо­ло­поч­ку ста­ра церк­ва ніби по­то­па­ла в ви­со­ких ли­пах та ди­ких гру­шах. І нігде ні жи­во­го ду­ху! Не­на­че усе се­ло ви­мер­ло. На Софію Ле­онівну най­шов сум. Во­на не ви­дер­жа­ла далі тієї сільської мерт­во­ти й тиші, схо­пи­лась з призьби, побігла мерщій в по­кої, на­ла­па­ла в ко­моді прос­ти­ряд­ло й по­хап­цем побігла й собі до став­ка прос­то шля­хом до греблі.


Софія Ле­онівна не зна­ла тих за­ку­точків по го­ро­дах, зас­ло­не­них гус­ти­ми гілляс­ти­ми вер­ба­ми, де зви­чай­но ку­па­лись по­таєнці мо­ло­диці й дівча­та, і поп­ря­му­ва­ла прос­то на греб­лю. Озир­нув­шись на ста­вок та на ши­ро­ке пле­со ниж­че од греблі під спус­том, во­на зійшла з греблі до пле­са. Їй зда­ва­лось, що во­на схо­ва­лась од людських очей за греб­лею в хо­лод­ку і в за­хисті, бо греб­ля бу­ла ви­со­ка, сли­ве на два сажні, а ниж­че од пле­са рос­ли старі вер­би та осо­ко­ри за ти­на­ми в людських го­ро­дах. Во­на по­ча­ла роз­ля­гаться ко­ло са­мої греблі й скла­дать оде­жу на хво­рос­ти­ни та хмиз, що ви­со­ву­вавсь з-під греблі й та­ра­су.


Але Софія Ле­онівна не зна­ла, що че­рез греб­лю йшов ве­ли­кий трахт на повіто­ве місто і че­рез греб­лю вря­ди-го­ди їха­ли лю­де й сно­ви­га­ли євреї.


«Одже жме­не вид­но з греблі. Але мені бай­ду­же за тих му­жиків, пас­тушків та міських жидів. Це ж не па­ни», - по­ду­ма­ла не ду­же-то со­ром­ли­ва панія й полізла в во­ду.


Ця книж­ко­ва сто­лич­на де­мок­рат­ка вва­жа­ла на се­лян, ніби на якусь ху­до­бу, пе­ред кот­рою мож­на бу­ло й не со­ро­миться.


«Це ж не лю­де, а якісь яг­ниці. А хіба ж мені со­ром пе­ред во­ла­ми та яг­ни­ця­ми?» - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, роз­ко­шу­ючи в дрібненьких хвильках та бри­жах на плесі.


На греблі все ма­нячіли во­зи й лю­де. Який­сь місце­вий чо­ловік віз са­мо­туж­ки бідкою кулі, зу­мис­не спи­нивсь і по­чав роз­мов­лять з чо­ловіка­ми з пит­ля та ди­виться на неї: їм зда­лось, що то ку­пається жінка Лей­би, пи­са­ря з пит­ля, бо во­на без со­ро­му завж­ди ку­па­лась в плесі, нев­ва­жа­ючи на те, що її бу­ло вид­но з греблі. Софія Ле­онівна й тро­шеч­ки не со­ро­ми­лась і од то­го ча­су все ку­па­лась в спусті, ок­ре­ме од сво­го чо­ловіка й Лев­ка.


Але тро­хи зго­дом се­ля­ни довіда­лись, що там ку­па­лась не Лей­би­на жінка, а панія.


- Це ма­буть, якась про­ява, а не панія, ко­ли ку­пається на вид­ноті й лю­дей не со­ро­миться, - за­го­моніли лю­де по всьому селі.


Обполоскавшись наш­вид­ку в плесі, Софія Ле­онівна з ве­ли­кою труд­нацією доп­лен­та­лась до­до­му: після ку­пан­ня в неї все тіло ніби об­важніло й ос­лаб­ло. Во­на не­на­че впа­ла на стілець і при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, аж ніби мерт­во. Тільки ве­се­лий промінь вечірнього сон­ця про­ми­ку­вавсь че­рез вікна, ся­гав на усю дов­жи­ну по­коїв і зве­се­ляв чис­то побілені стіни. Софія Ле­онівна взя­ла зо­лоті се­реж­ки й по­чеп­ля­ла їх, потім наділа чис­ту квітчас­ту блуз­ку, ніби об­си­па­ну пун­цо­ви­ми квіточ­ка­ми польово­го ма­ку. Після ку­пан­ня в спусті в хо­лод­них дже­ре­лах, що би­ли з дна в плесі, в неї вид став біліший і ба­га­то делікатніший. Во­на вже нап­ра­ви­ла­ся йти на чай до ма­туш­ки в са­док, як нес­подіва­но під вікна­ми за­ту­потіли па­ничі й рап­том убігли в по­кої. Софія Ле­онівна жалілась, що після ку­пан­ня не­на­че розімліла й лед­ве во­ло­че но­ги. Па­ничі в жар­ти вхо­пи­ли її з обох боків попід ру­ки і по­ве­ли че­рез гряд­ки та че­рез ви­со­ку міша­ни­цю й на­ро­би­ли па­то­лочі, не­на­че че­рез міша­ни­цю хтось проїхав во­зом.


В сад­ку під гру­шею сто­яв зас­те­ле­ний стіл з са­мо­ва­ром, сто­яли по­на­ли­вані ста­ка­ни чаю й хо­ло­ли. Ма­туш­ка все тур­бу­ва­лась, що па­ничі над­то за­га­ялись в школі, а чай хо­ло­не. Гля­ну­ла во­на в двір по­верх шта­хетів, аж па­ничі ве­дуть уд­вох Софію Ле­онівну попід ру­ки й ре­го­чуться. Софія Ле­онівна й собі ре­го­та­лась.


- Ну та й ве­селі ж ваші па­ничі, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу! - про­мо­вив отець Зіновій.


- Ведуть Со­ню, не­на­че бо­яри те­щу до зя­тя на пе­резві, - до­дав Флегонт Пет­ро­вич і побіг од­чи­нять хвіртку в са­док на­зустріч па­ни­чам.


- Ну та й дуріють же оці жев­жи­ки - обізва­лась ма­туш­ка Ольга Павлівна до от­ця Зіновія. - Знать ве­се­ла ма­ти ро­ди­ла їх обох.


- А Софія Ле­онівна, оче­ви­дяч­ки, й сприяє їм, - по­шеп­ки ска­зав о. Зіновій, - ма­буть, такі жар­ти при­па­да­ють їй до впо­до­би: пев­но, не ду­же-то ша­нується моя невістка, ко­ли па­ничі геть-то вже за­панібра­та по­во­дяться з нею, не­на­че па­руб­ки з дівча­та­ми.


- Ольго Павлівно! поп­ро­га­няй­те ли­шень оцих хлоп­чиків ло­ма­кою, щоб во­ни да­ли мені спокій, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна й ніби впа­ла од уто­ми на стілець по­руч з гос­по­ди­нею.


- Коли ж не по­ду­жаю їх, бо обид­ва па­ничі

1 ... 25 26 27 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"