Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

А той, котрий шукає, із тією ж печаттю страху на лиці, повільно йде до того, кого шукав, бо в них обох зродилося раптом у грудях тоскне відчуття самотності, та й страх частково виходить із того тоскного відчуття. І вони уже поспішають назустріч одне одному, навіть біжать, бо він злякався, що не знайде її у тій криївці, а вона злякалася, що він ї ї таки не знайде. І вони раптом кидаються одне одному в обійми, і сльози течуть їм по обличчі, обоє вже знають, що світ — не гра; бо на них рушив сліпий і немилосердний МОЛОХ, в якого не голова, а камінь, не ноги, а чавунні стовпи, не руки, а криця ні рукавиці із тисячею голок, як у їжака, і той мол ох шукає їх у темені, щоб схопити руками, кинути долі й безжально розтоптати. Через це вони й побігли так одне до одного — той, котрий шукає, і та, котра ховається, бо їм здалося, що таки зможуть сховатися одне в одному, адже вони такі немічні в цьому світі.

Я стояв і дивився на ті кілька жовтих вікон, я волав безгучно, кличучи Ларису із її криївки. Але то була одна із ілюзій місячної ночі, бо хоч одне із тих вікон погасло, та до мене ніхто не вийшов. І мені не залишалося нічого іншого, як знову спуститися до себе у підвал і взятися до тачки, щоб покотити її в глибину темені, де лежав чорний звір, в якому сховалося вогняне начало, бо в кожній ночі сховано начало завтрашнього світанку і дня.

21

Наступного чергування, коли я сидів на лавочці й дивився на доквітаючу осінь, Лариса мене знову здивувала — запросила до себе додому на день народження.

— І там буде твоя компашка?

— Та де? Цей акт має відбуватися в присутності предків. Буде вельми нудна публіка.

— Через те мене й запрошуєш?

— Ну да. Ти ж також нудик.

— І Славка з Артуром запрошуєш?

— Ні, тільки тебе. Я ж твоя подружка.

— По-моєму, ти проголосила, що вже не моя, а Артурова. І сиділа останнього разу біля нього.

— Ревнуєш? — розцвіла Лариса.— Я сказала, що подумаю, чи ставати Артуровою подружкою.

— А той, з яким танцювала?

— Яз ним і зараз танцюю,— сказала вона.— Його теж не запрошено, бо він із компашки. А компашки не буде.

— А вона є, твоя компашка?

— Ти ж не захотів у неї ввійти. Та й правильно!.. Прийдеш?

— А чому б мав не прийти?

— Щоб не розчаруватися,— багатозначно, але цілком незрозуміло сказала Лариса.

Ця розмова відбулася перед черговим читанням для підслуховувачів, а під час того читання Лариса знову сіла біля Артура, навіть поглядала на нього ніжно, і мені треба було зусиль, щоб витримати ті фіглі спокійно...

І от я вперше підіймаюся сходами з величезним букетом квітів, сумних осінніх квітів, і з маленьким пакуночком — купив я їй цього разу заводного зайця. Сходова кліть була замизгана, стіни подерті й пописані, пахло там сумішшю всіх борщів та супів, що їх варили мешканці цієї клітки, настояною на гострому духові котячих екскрементів. Я трохи хвилювався, а рука моя, коли натискала дзвоника тринадцятої квартири, тремтіла.

Відчинилися двері і на порозі постало страшне бабисько, таке тлусте й кругле і в такому брудному халаті, що я отетерів.

— Лариса тут живе? — спитав я.

— Нє,— сказало бабисько, свердлячи мене цікавими очками, що губились у сальних мішках.— Це навпроти,— вона тицьнула грубим пальцем, і я побачив, що її рука внизана золотими перстнями, які навіки пов'їдалися в її товщ.

— Вибачте,— сказав я зніяковіло,— це був перший сюрприз цього вечора, бо Лариса й цього разу мені своєї квартири не назвала. Отже квартира в неї була не тринадцята, а шістнадцята. Я пішов туди, а бабисько й не думало ховатися за дверима — цікаво за мною стежило.

Двері відчинила Лариса, була ошатно вдягнена і від неї аж пашіло парфумами.

— А, це ти? — зацвіла вона.— А я думала, не прийдеш.

— Вітаю! — сказав я, вручаючи букета й коробку із заводним зайцем.

Вона наставила щічку, і я відчув на вустах смак пудри.

Завела в кімнату, де вже сиділи якісь люди, назвала мене — я відразу ж пізнав Лари-сину матір, Лариса була на неї напрочуд схожа, і тільки та огрядніша і старіша.

І тут сталася друга несподіванка цього вечора, я побачив на стільці дікенсівського героя чи типа з обласної бібліотеки — він дивився на мене колючими, миготливими очима. Зірвався зі стільця і подибав до мене на коротких ногах, хитаючи великою головою й тримаючи на вустах п'явочку усмішки.

— О, ми вже зустрічалися,— сказав він єхидно, тиснучи мені руку.— Коли не помиляюся, Акакій Акакійович Бобчинський.

— Добчинський,— поправив я, принаймні, ця помилка свідчила, що дікенсівський тип чудово розбирався в літературних героях.

Лариса тим часом розв'язала пакунка й витягла заводного зайця.

— Ах, який милий! — сплеснула вона в долоні, хоч заєць був зовсім не милий — якесь кострубате' чудовисько з понурою фізіономією. Накрутила іграшку й пустила на підлогу. Заєць скакав і бив лапками з металевими тарілоками, пичка залишалася похмура, очі були зашиті глибоко — це створювало враження суворої зосередженості. Лариса сміялася й косила на мене оком, і я навіть розумів чому: сам був у той мент схожий на того зайця, хіба що не скакав і не бив металевими тарілочками. Більше того, мені здавалося, що Лариса хвилюється, ніби ефект моєї зустрічі із дікенсівським типом, а її рідним татусем, не так тішив її, як турбував,— ефект же виявився для мене разючий, і я перебував у напівзапамороченому стані; відверто кажучи, мені відразу ж захотілося з цього дому піти. Але ще тримався й роззирнувся по кімнаті: посередині стояв стіл, повний страв, височіли пляшки, але не він мене зацікавив, а фортепіано в кутку: хто на ньому грає? Мабуть, не Лариса, принаймні, ні разу мені в тому не хвалилася. Фортепіано, до речі, було розчинене, очевидно, на ньому тільки-но грали, можливо, марш чи туш на честь іменинниці. Біля мене опинилася Ларисина мати, її подоба в старшому віці; очевидно, пильно за мною стежила.

— Любите музику? — спитала тим-таки голосом, що і в Лариси, тільки поважнішим і трохи нижчим.

— По-дилетанеькому,— сказав я, а що вона ледь-ледь звела брови, я виснував: не зрозуміла мене, тому й додав.— Слухаю, але не граю.

— Може бути й так,— сказала зверхньо й відійшла, гордо звівши голову, ніби відбула примусову балачку з дикуном чи, принаймні, парвеню. Нічого дивного, парвеню я й був, хоч у мені й текла частина забутої дворянської крові.

Лариса клопоталася біля столу, а я був серед цих чужих людей самотній, мов палець. Окрім того, не міг отямитися й від зустрічі із дікенсівським типом — відчуття невідомої небезпеки супроводило мене, тим більше, що тип за мною пильно стежив десь приблизно так, як вуж за жабою, яку знамірився конечно ковтнути. Мій погляд упав на миршавого й прищавого юнака. Той так само самотньо сидів на стільці в кутку й переглядав польський "Film". Я підійшов до нього.

— Читаєте по-польському? — спитав.

— Дивлюся ілюстрації,— хихикнув юнак.

— Є на що подивитися?

— Є,— сказав юнак і підморгнув.— Бабки що над а!

— Лялю, заграй,— сказала жінка із видовженим, як у коня, обличчям, біля неї сиділа її подоба, також молодша, і яка аж ніяк не подобала на ляльку, швидше навпаки. Дівчина поманіжилася, тоді різко встала, аж рипнув стілець, і рушила до фортепіано; я жахнувся, які в неї грубі литки, біля сухорлявого тіла вони надто кидались у вічі. Дівчина грала, тупо б'ючи пальцями об клавіші, елементарні фортепіанні вправи, а коли закінчила, всі радісно забили в долоні, окрім мене й дікенсівського типа, який ні на мить не відводив від мене погляду.

— Тепер ти, Ларисо! — сказала її мати, очевидно, тут розігрувався парад чи ярмарок наречених. Але Лариса затялася, грати вона не бажала, бо я сидів на стільці із косо скривленим лицем, а вона цього не могла не помітити. Висновок із цієї comedia міг бути один: Лариса грала не ліпше від Лялі, але не мала мужності це демонструвати, тим більше, що на неї зирить кочегар-інтелектуал.

— Ну, гаразд,— насупилася Ларисина мати.— Може, й справді, це зараз зайве. В тебе все готове?

— Готове,— сказала Лариса, вона була трохи надутенька і майже не дивилася на мене, очевидно, щось у її розрахунках не спрацювало.

— Прошу до столу! — урочисто проголосила мати, і всі юрмою посунули до столу. Лариса сіла на почесному місці, з правої руки від неї примостився дікенсівський тип, з лівої — її подоба в старшому віці, біля мене посадили оту Лялю з її катастрофічними литками і юнака, який напевне хворів на сексуальну затурбованість — мені все це видавалося примарним і не тому, що тут щось особливе відбувалося, так святкували всі (я також), а тому, що на мене напливала хвиля думок, які треба було логічно виладнати — був ними поглинутий, однак не міг зібратися, врівноважитись і зосередитися.

— Вам покласти салату? — спитала ніжно Ляля, притискаючись своєю важкою ногою до моєї.

— Будь ласка,— сказав я, відсовуючи ногу.

— А бурячка? — вона знову притислась до мене ногою.

— Бурячка не треба,— мовив я, відхиляючи ногу, але її не було куди відхилити, і Ляля з торжеством налягла сильніше.

— А шпротиків? Вони такі апетитні, хі-хі! Горілку в моєму кінці розливав чоловік,

на якого я тільки тепер звернув увагу, він був козлоподібний: дрібні кучері, що обсіли голову велетенською шапкою, довгий ніс і вузьке підборіддя; очевидно, це був Лялин тато. Третя річ, якою мені довелося сьогодні вразитися: всі ці люди говорили українською мовою. Але не міг і цього гаразд осмислити, бо Ляля, як тільки ми випили й закусили, відразу ж почала навальний допит.

— А це правда, що ви працюєте кочегаром? — спитала не без єхидства.

— Правда,— сказав я.— В цьому будинку.

— А звідки знаєте Лариску?

— Ми з нею однокласники.

— Неправда, це я з нею однокласниця.

— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.

— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.

— То я Толик і є.

— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?

— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

— А це ж чому?

— Кочегар не скаже "екстремальна ситуація". Покласти вам печіночки?

— Будь ласка,— згодився я.

— А голубчика?

— Будь ласка,— сказав я. Козлоподібний знову налив горілки.