Читати книгу - "Доктор Сон"

У її голосі не було докірливості, тільки сум.

Денні знову затягнув ковпачок. Потім знову його послабив. Закрутив. Відкрутив.

Він думав:

«Якщо я вип’ю, «Оверлук» переможе. Навіть якщо він згорів до ноги, коли вибухнув котел, він все одно переможе. Якщо я не вип’ю, я з’їду з глузду».

Він думав:

«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, – це лише сон у іншім сні».

Він усе ще то послабляв, то затягував ковпачок, коли його знайшов Біллі, який прокинувся рано з непевним, тривожним відчуттям, що відбувається щось зле.

– Ти збираєшся це пити, Дене, чи просто будеш отак дрочитися?

– Гадаю, пити. Бо не знаю, що мені ще робити.

І тоді Біллі йому розказав.

Кейсі Кінгслі не дуже здивувався того ранку, коли він о чверть по восьмій прибув до свого кабінету і побачив під ним свого нового робітника. Не здивувався він також, побачивши пляшку в руках у Торренса, який то відкручував на ній ковпачок, то знову його закручував – парубок від початку мав той вигляд, відсутній погляд завсідника крамниці здешевлених алкогольних напоїв.

Біллі Фрімен не мав так багато сяйва, як Ден, і зблизька не так багато, але все ж таки трохи більше за просто іскорку. Того, найпершого дня, він зателефонував Кінгслі з реманентного складу, щойно Ден вирушив через вулицю до муніципалітету. Там підійде молодий парубок, який шукає роботу, сказав Біллі. Він навряд чи сильно багатий на рекомендації, але Біллі вважав, що з нього буде правильний помічник на цей час, аж до Дня пам’яті. Кінгслі, який уже раніше мав досвід – добрий – з інтуїцією Біллі, на це погодився. «Я розумію, що когось нам все одно треба наймати», – сказав він.

Відповідь Біллі прозвучала дивно, але ж і сам Біллі був дивним. Якось, два роки тому, він викликав швидку медичну допомогу за п’ять хвилин до того, як маленький хлопчик упав з гойдалки, проломивши собі череп.

«Ми потрібні йому ще більше, аніж він нам», – сказав тоді Біллі.

І ось він тут, сидить, нахилившись уперед, немов уже їде у черговому автобусі або на барному стільці, а вино Кінгслі унюхав ще в коридорі, за двадцять ярдів звідси. Він мав ніс експерта на такі запахи і міг назвати будь-який з них. Це був запах «Громовиці», як то говорилося в тій старій салунній примовці: «Що за птиця? Громовиця!.. Скільки важить президентів? Усього лиш сотню центів!» Але коли цей молодик на нього подивився, Кінгслі побачив, що очі в нього не затуманені нічим, окрім відчаю.

– Біллі мене прислав.

Кінгслі не промовив нічого. Він побачив, що хлопець важко бореться з собою. Це було в його очах; це було в опущених кутиках його губ; а найбільше це було в тому, як він тримав ту пляшку, з ненавистю до неї, і з любов’ю до неї, і з потребою в ній одночасно.

Нарешті Ден спромігся на слова, від яких він утікав усе своє життя.

– Мені потрібна допомога.

Він провів собі рукою по очах. У той самий момент Кінгслі нахилився і вхопився за його пляшку. Хлопець її утримував якусь мить… а потім відпустив.

– Ти хворий, а ще й зморений, – сказав Кінгслі. – Це я вже бачу. Але чи вже заморився ти від хвороби бути таким хворим і змореним?

Ден подивився вгору на нього, борлак беззвучно ходив його горлом. Він ще трохи поборовся з собою, а потім промовив:

– Мабуть, так.

Кінгслі видобув зі своїх величезних штанів величезну низку ключів. Він встромив один з них у замок на дверях з намальованим на матовому склі написом МУНІЦИПАЛЬНІ СЛУЖБИ ФРЕЙЖЕРА.

– Заходь. Давай про це поговоримо.

Стара поетка з італійським ім’ям і абсолютно американським прізвищем сиділа, тримаючи в себе у пелені свою сплячу правнучку, і дивилася відео, яке три тижні тому зняв у пологовій залі чоловік її онуки. Фільм починався титульною заставкою: АБРА ВИХОДИТЬ У СВІТ! Камера смикалась, і Девід тримався подалі від усього надто клінічного (слава Богу), але Кончетта Рейнолдс побачила прилипле до спітнілого лоба Лючії волосся, почула її скрик: «Я це й роблю!», коли одна з медсестер закликала її тужитися, побачила краплі крові на блакитному покривалі – небагато, якраз достатньо для того, що її власна бабуся зазвичай називала «ярмарковим шоу». Не англійською мовою, звісно.

Картинка захиталася, коли нарешті в кадрі опинилося немовля, і вона відчула, як взялася гусячою шкірою її спина і руки, коли Люсі закричала: «У неї нема обличчя!»

Девід, який сидів зараз поряд з Люсі, захихотів. Бо, звісно ж, Абра мала обличчя, і то дуже ніжне обличчя. Четта подивилася вниз, на дитину, наче вкотре хотіла в цьому впевнитися. Коли вона знову підняла очі, там новонароджену якраз поклали на руки її матері, породіллі. Через тридцять чи сорок смиканих секунд з’явився новий титр: АБРА РАФАЕЛА СТОУН! ВІТАЄМО ТЕБЕ З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!

Девід натиснув на пульті «стоп».

– Ти одна з небагатьох людей, які бодай колись це побачать, – оголосила Люсі рішуче, тоном «полонених не беремо». – Воно непристойне.

– Воно чудесне, – заперечив Девід. – І є одна людина, яка це побачить напевне, сама Абра. – Він кинув погляд на дружину, яка сиділа на канапі поряд з ним. – Коли достатньо підросте. І якщо сама захоче, звичайно. – Він поплескав Люсі по стегні, потім усміхнувся до своєї тещі-бабусі, жінки, яку він поважав, але не вельми любив. – До того часу це відео зберігатиметься у депозитному сейфі разом зі страховими полісами, паперами на будинок і моїми заробленими торгівлею наркотиками мільйонами.

Кончетта посміхнулася, аби показати йому, що вона зауважила жарт, але скупо, аби показати, що не вважає його смішним. А Абра спала й спала у неї в пелені. Взагалі-то всі діти народжуються в сорочці, думала вона, їхні крихітні личка в оболонці таємничих перспектив. Можливо, це тема, на яку варто щось написати. Можливо, ні.

Кончетта приїхала до Америки, коли їй було дванадцять, і розмовляла прекрасною, сповненою ідіом англійською мовою – що не є дивним, оскільки вона була випускницею «Вассара»80 і професоркою (тепер вже почесною) саме цього предмета – але всі старі забобони і «бабині казки» все одно жили в її голові. Подеколи саме вони віддавали накази, і коли таке траплялося, вони завжди це робили