Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Військовий ескорт піднявся в літак разом із ними. Вони поводилися дуже стримано й відмовлялися відповідати на будь-які запитання, говорили тільки про місце призначення. Вони летіли до Атланти. Там усе пояснять (безсоромна брехня). Більше з них вичавити нічого не вдавалося.

У літаку поряд зі Стю сидів Геп, і в нього безперестанку текло з носа. Літак також був військовим і дуже практичним, однак випивку та їжу їм подали першокласну. Звісно, замість гарненької стюардеси їх обслуговував сержант із непроникним виразом обличчя, та, якщо не зважати на цю деталь, усе було цілком пристойно. Ковтнувши кілька «коників-стрибунців»,[51] заспокоїлася навіть Лайла Брюетт.

Геп нахилився до Стю, дмухнувши на нього теплими випарами скотчу.

– Чудернацька в них тут ватага, Стюарте, самі діди. Усім уже за п’ятдесят, і в жодного нема обручки. Кар’єристи із самого дна.

Десь за півгодини до приземлення Норм Брюетт зомлів, і Лайла заверещала. Двоє жорсткопиких стюардів запеленали його в ковдру й оперативно привели до тями. Та, втративши спокій, Лайла продовжувала репетувати. Трохи згодом вона виригала своїх «стрибунців» і недавно з’їдений бутерброд із куркою та зеленню. Двоє дідів із кам’яними обличчями заходилися прибирати.

– Що це все означає?! – горлала Лайла. – Що таке з моїм чоловіком?! Ми помремо?! Мої діточки теж помруть?!

Кожну дитину вона тримала в захвáті, наче рестлер, – їхні голови стирчали в неї з-під пахв, зариваючись у чималі груди Лайли. Люкові з Боббі було явно незручно, і вони здавалися настраханими й присоромленими галасом, що здійняла їхня мати.

– Чому ніхто не відповість?! Це ж Америка!

– Та заткайте її нарешті, – прогарчав ззаду Кріс. – Клята жінка галасує гірше за подерту платівку.

Один військовий змусив її випити склянку молока, і вона справді замовкла. Решту польоту Лайла Брюетт провела, спостерігаючи за полями внизу й мугикаючи під ніс. Стю подумав, що в склянці було не лише молоко.

Коли вони приземлилися, на них чекали чотири лімузини марки «кадилак». У три з них загрузилися арнеттівці. У четвертий сів військовий ескорт. Стю гадав, що ті діди без обручок (і, певне, без близьких родичів) наразі також сиділи в цій будівлі.

Над дверима загорілося червоне світло. Коли компресор, помпа абощо зупинилося, поріг переступив чоловік в одному з тих космічних скафандрів. Доктор Деннінґер. Молодий, чорнявий, з оливковою шкірою, гострими рисами обличчя та улесливим ротом. Він почапав до Стю.

– Петті Ґрір каже, що ви завдали їй клопоту, – почулося з динаміка на грудях Деннінґера. – Вона дуже засмучена.

– Їй не варто засмучуватися, – спокійно промовив Стю.

Було важко говорити отак невимушено, та він знав, що не варто показувати свій страх цьому чоловікові. Деннінґер виглядав і поводився, як ті, хто знущається зі своїх підлеглих і їздить на них, як може, а перед начальством скаче, як зрадливий собака. Такими людьми можна користуватися доти, доки вони гадають, що ви допомагаєте цабе з нагайкою. Однак якщо вони почують страх, то нагодують тим самим черствим тортом – зверху тоненька помадка з «вибачте-не-можу-нічого-сказати», а під низом сама зневага до тупих цивільних, які прагнуть знати більше, ніж треба.

– Мені потрібні відповіді, – сказав Стю.

– Вибачте, але…

– Коли хочете, щоб я з вами співпрацював, мусите дечим зі мною поділитися.

– Через деякий час ви…

– Інакше додам вам трохи дьогтю.

– Ми це знаємо, – зневажливо мовив Деннінґер. – Просто в мене немає повноважень що-небудь розказувати, містере Редман. Я й сам майже нічого не знаю.

– Гадаю, ви брали мою кров на аналізи. Не забув я ваші голки.

– Так, – знехотя проказав Деннінґер.

– Навіщо?

– Містере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.

Зневажливість повернулася до голосу Деннінґера, і Стю схилявся до того, що той каже правду. Він тут виконував лише брудну роботу, і йому це не дуже подобалося.

– Моє місто на карантині.

– Про це я також нічого не знаю.

Однак Деннінґер відвів очі, і цього разу Стю вирішив, що він бреше.

– Як так, що про це нічого не показують? – він тицьнув пальцем на прикручений до стіни телевізор.

– Прошу?

– Коли перекривають усі виїзди з міста й по всьому периметру натягують дріт, це показують у новинах, – сказав Стю.

– Містере Редман, дозвольте Петті зміряти ваш тиск…

– Ні. Коли вам від мене щось треба, краще запустіть сюди двох силачів – може, вони впораються. Та байдуже, скільки їх буде, – я однаково намагатимуся продірявити їхні протимікробні скафандри. Виглядають вони не надто міцними, вам так не здається?

Він сіпнувся до Деннінґера, ніби хотів схопити, – той відскочив назад і мало не перекинувся. З його динаміка вирвалося перелякане вищання, а за подвійним склом щось заметушилося.

– Певне, ви могли б щось підмішати в мою їжу, щоб я відрубився, та це запоре результати ваших дослідів, хіба ні?

– Містере Редман, ви поводитеся нерозумно! – Деннінґер тримався на безпечній відстані. – Ваше небажання співпрацювати завдає серйозної шкоди нашій державі. Ви мене розумієте?

– Нє-а, – відмовив Стю. – Наразі мені здається, що це держава завдає мені великої шкоди. Вона замкнула мене в лікарняній кімнаті десь у Джорджії з нікчемним лікарем-сраколизом, який і шоколад від гівна не відрізнить. Катай звідси й пришли когось зі мною поговорити або ж запускай ватагу молодиків, якщо хочете взяти мене силою. Та просто так я не дамся, можеш не розраховувати.

Коли пішов Деннінґер, Стю якийсь час сидів на стільці без жодного руху. Медсестра не повернулася. Не з’явилися й санітари, аби примусово виміряти його тиск. Він подумав і вирішив, що показники, отримані силоміць, їм ні до чого. Тож на деякий час його полишили подумати над своєю поведінкою.

Він підвівся, увімкнув телевізор і деякий час дивився на екран, та нічого не сприймав. У його нутрі лютував страх – справжній слон-утікач. Два дні він чекав, доки розпочне кашляти, чхати, харкати чорним мокротинням і спльовувати в стільчак. Він замислювався про інших – про людей, яких знав усе життя. Замислювався, чи комусь із них було так кепсько, як Кемпіону. Він думав про мертву жінку з дитиною в старому «шеві», і в його уяві на їхні образи накладалися обличчя Лайли Брюетт і маленької Шеріл Ходжес.

Телевізор тріщав і жебонів. У грудях повільно билося серце. Нарешті Стю почув, як зітхнули очищувачі,