Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Карта днів 📚 - Українською

Читати книгу - "Карта днів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Карта днів" автора Ренсом Ріггз. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 30
Перейти на сторінку:
болісні спогади лише розсіювали мою увагу. Я завжди вважав себе ближчим до Ейба, ніж усі інші. То як же так сталося, що він ніколи не згадував про секретні дверцята в підлозі свого кабінету? Він більш ніж половину свого життя прожив, від усіх шифруючись, і не зробив жодної реальної спроби поділитися цим секретом зі мною. Авжеж, він розповідав мені всякі історії, що були схожими на казки, та показував навіть кілька старих фотографій, але він мені так і не відкрив ніколи й нічого. Я б ніколи не засумнівався в його розповідях, якби він доклав трохи більше зусиль, щоб довести їхню справжність, – наприклад, якби показав мені секретні дверцята до своєї секретної кімнати.

На відміну від мого батька, я хотів повірити.

Невже він реально був настільки уражений моїм скептицизмом, який змусив його відмовитися від будь-якого плану розповісти мені все? Я ніяк не міг у це повірити. Якби він був щиро розповів мені всю правду, я охороняв би його секрети ціною власного життя. Думаю, врешті-решт, він не хотів, щоб я щось знав, просто тому, що не довіряв мені. І ось тепер я тут намагаюся відгадати комбінацію на дверцятах, про які він мені ніколи не розповідав і за якими були секрети, котрі він ніколи не збирався мені відкривати.

То чому це має мене турбувати?

– Я не маю жодних ідей, – сказав я і встав.

– Ти здаєшся? – спитала Емма.

– Хтозна, – відповів я. – Можливо, це просто льох.

– Ти ж знаєш, що ні.

Я здвигнув плечима:

– Моя бабуся до зберігання фруктів ставилася вельми серйозно.

Єнох зітхнув і мовив роздратовано:

– Схоже, ти щось приховуєш від нас.

– Що? – спитав я, повернувшись до нього.

– Я думаю, ти знаєш код, але хочеш лишити Ейбові секрети собі. Хоча це ми знайшли дверцята.

Я насупився та зробив крок до нього. Бронвін стала між нами:

– Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.

Я показав йому середній палець.

– А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, – сказав Єнох та засміявся. – Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.

Тепер уже Емма показала йому середній палець.

– Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… – і він удавано радісно заляскав у долоні. – О, це було б так незручно для вас обох!

– Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, – сказала Емма.

– Не звертай на нього уваги, – мовив я.

Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.

– Я нічого не приховую, – тихо сказав я. – Я реально не знаю коду.

– Я вірю, – відповіла вона і торкнулася моєї руки. – Я от подумала… Може, то й не номер.

– Але ж панель цифрова.

– Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.

Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.

– Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? – спитала вона.

– «Е-м-м-а»? – знову встряв Єнох.

Я повернувся до нього.

– Богом клянуся, Єноху… – Бронвін підняла його та кинула через плече.

– Гей! Облиш мене!

– У тебе тайм-аут, – відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.

– Як я вже казала, – промовила Емма, – це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.

Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена – моє, Ейба, Емми, – але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».

Ні. Це надто очевидно.

– Знаєте, це може бути навіть іншою мовою, – подав голос Мілард. – Ейб розмовляв також і польською.

– Тоді, напевне, усе це може затягнутися до ранку, – сказала Емма.

Але мій мозок уже загудів на повну. Польською! Так, він розмовляв нею інколи і переважно сам із собою. Він ніколи не навчав мене цієї мови, окрім одного слова. «Тиґриску» – ім’я, яке дають домашнім улюбленцям і на яке він часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».

Я набрав його.

Тумблери всередині замкá відчинилися з гучним «клац!».

Свята хрінь.

***

Дверцята відчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пітьму. Я поставив ногу на першу щаблину.

– Побажайте мені удачі, – сказав я.

– Дай спершу я, – зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, і з’явилось полум’я.

– Це маю бути я, – відказав я. – Якщо там зачаїлося щось злобне, я хочу, щоб мене з’їли першим.

– Як по-лицарськи, – прокоментував Мілард.

Я зробив десять кроків униз і став на бетонну долівку. Тут було прохолодніше, ніж у будинку, – десь градусів на десять-п’ятнадцять.

Переді мною була повна пітьма. Я дістав свій телефон і посвітив ним навколо себе. Світло було достатнім, щоб я побачив стіни – нерівний, сірий бетон. Це був тунель: клаустрофобічно вузький і настільки низький, що мені довелося зігнутись. Світла мого телефона все ж не вистачало, щоби побачити, що там було попереду чи як далеко прокладено тунель.

– Ну? – покликала Емма.

– Жодних монстрів! – гукнув я. – Але мені б не завадило більше світла!

От і все лицарство.

– Зараз буду! – гукнула Емма.

– Ми теж! – почувся голос Олівії.

І тільки тоді, коли я вже чекав, як мої друзі спустяться, мене раптом приголомшила думка – мій дідусь наперед призначив мені віднайти це місце!

«Тиґриску». Це було наче хлібні крихти в лісі з відомої казки. Так само, як і поштова листівка від пані Сапсан, що її він засунув у той томик Емерсона17.

А тим часом Емма спустилася і запалила полум’я в руці.

– Ну-у, – сказала вона, дивлячись у тунель попереду, – без сумніву, це не льох.

Вона підморгнула мені, і я вишкірився у відповідь. Вона здавалася такою крутою та зібраною, але я був майже впевнений, що то була маска; напевне, кожен нерв у ній бринів у ту мить, як і в мені.

– Можна мені спуститись? – із кімнати зверху озвався Єнох. – Чи я маю бути покараний за почуття гумору?

Бронвін щойно досягла нижньої частини драбини.

– Стій, де стоїш! – гукнула вона. – На випадок, якщо хтось прийде, ми не хочемо, щоб нас заскочили зненацька!

– На випадок, якщо хто прийде?

1 ... 25 26 27 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карта днів"