Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Так.

— І ви думаєте, що вам вдасться їх об’єднати? А на яких умовах?

— Мені здається, що найпростіше було б заснувати компанію тримачів, і за кожну стару акцію видати акціонерам по дві або три нових. Тоді можна було б обрати одне правління, мати одну контору та припинити всі ці позови, від чого всі тільки виграли б.

Він промовляв недбалим, поблажливим тоном, немов і не підозрюючи, що все це було давно обдумано самим Ковпервудом, і той не міг не надивуватися спокійному нахабству, з яким цей вправний чиказький махляр, котрий ще недавно навіть не вважав за потрібне з ним вітатися, тепер підносить йому його ж власний план.

— А на яких умовах думаєте ви залучити до цієї справи нові компанії? — обережно поцікавився Ковпервуд.

— Та на таких же, як і всі інші, якщо тільки капітал у них — не дуже розпорошений. Про подробиці я ще не думав. Гадаю, що дві або три акції за одну, залежно від того, який реально вкладений капітал. Треба ж узяти до уваги і претензії старих компаній.

Ковпервуд міркував. Варто чи не варто обговорювати цю пропозицію? Випадала оказія швидко і без особливого клопоту заробити купу грошей, продавши свої акції старим компаніям. Але тоді левова частка зиску від всієї цієї комбінації дістанеться вже не йому, а Шрайхарту. А вичекавши, може, й удасться домогтися від старих компаній вигідніших умов, навіть якщо Шрайхарт і зуміє їх об’єднати. Важко сказати. Нарешті він спитав:

— А який пакет акцій залишиться у вас на руках чи на руках засновників — після того, як ви розрахуєтеся зі старими та новими компаніями?

— Відсотків тридцять п’ять, може, сорок від усіх акцій. Треба ж щось отримати за свою працю, — з люб’язною посмішкою пояснив Шрайхарт.

— Цілком справедливо, — підтвердив Ковпервуд і посміхнувся, — але оскільки я зрізав палицю, якою ви тепер збираєтеся збити це соковите яблучко, левова частка має дістатися і мені, як вважаєте?

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого, крім того, що сказав. Нові підприємства, без яких ні про яке об’єднання не могло бути й мови, заснував я. Ваш план нічим не відрізняється від того, що вже давно був запропонований мною. Правління та директори старих компаній злі на мене, вони вважають, що я зазіхаю на якісь їхні особливі права та привілеї. Якщо лише з цієї причини вони вважають за краще мати справу з вами, а не зі мною, це зовсім не означає, що мені не належи­ться значна частка засновницького прибутку. Мої особисті капіталовкладення в нові компанії не такі вже й великі. Я швидше виступаю тут у ролі фінансового агента.

Це не відповідало істині, але Ковпервуд волів, аби Шрайхарт думав саме так. Гість усміхнувся.

— Але ви забуваєте, шановний, — пояснив він, — що я забезпечу майже весь необхідний капітал.

— А ви забуваєте, — перебив його Ковпервуд, — що я — не новачок в діловому світі. Якщо хочете, то я сам гарантую весь капітал і дам вам додатково хорошу премію за послуги. Заводи та концесії старих і нових компаній чогось та й варті. Ви випускаєте з поля зору, що Чикаґо росте.

— Усе це мені відомо, — ухильно відповів Шрайхарт, — але знаю також, що вас чекає ще тривала боротьба, на яку ви змарнуєте силу-силенну грошей. Обставини склалися так, що у вас немає жодних шансів домовитися зі старими компаніями. Наскільки я розумію, вони не бажають вести з вами справи. Об’єднання ж може провести тільки котрась незацікавлена особа на зразок мене, і неодмінно людина впливова або, вірніше, та, котра давно живе в Чикаґо й особисто знайома з усіма цими людьми. А у вас же немає нікого, хто б міг це зробити краще, ніж я.

— Чому ж, дуже можливо, що мені й удасться когось знайти, — чемно заперечив Ковпервуд.

— Навряд чи. Принаймні не за таких обставин, що склалися зараз. Старі компанії не підуть вам назустріч, а зі мною вони готові мати справу. Чи не краще вам погодитися на мою пропозицію і скоріше з усім цим покінчити?

— На таких умовах — ні, — відрубав Ковпервуд. — Ми занадто глибоко проникли на територію противника та забагато вже зробили. Три або чотири акції за одну — хоч скільки б там отримали акціонери старих компаній, — це найменше, на що я можу погодитися щодо нових акцій. А потім половина того, що залишиться, має піти мені. Адже мені доведеться ділитися з іншими (це також не було ­правдою).

— Ні, — Шрайхарт вперто захитав великою головою, — неможливо. Ризик — дуже великий. Я б міг ще, мабуть, дати вам четверту частину. Та й то треба все зважити.

— Половина або нічого, — рішуче наполіг Ковпервуд.

Шрайхарт піднявся.

— Це ваше останнє слово?

— Останнє.

— Боюся, що ми з вами не домовимося. Шкода. Боротьба може виявитися тривалою й обійдеться вам дуже дорого.

— Я це передбачив, — відказав фінансист.

12. Новий союзник

Незабаром після того, як Ковпервуд так рішуче відмовив Шрайхарту, йому довелося переконатися, що той, хто з мечем прийшов, від меча і загине. Справді, не минуло й кількох днів, як його всюдисущий адвокат, старий генерал Ван-Сайкл, котрий пильно стежив за всім, що діялося в законодавчих зборах штату, де реєструвалися нові акціонерні компанії, в міському та приміських муніципалітетах, у судах та інших людних місцях, провідав про серйозний контрудар, який готував супротивник. Він перший і повідомив Ковпервудові, що компанія на Північній стороні щось затіває. Якось надвечір Ван-Сайкл з’явився до Френка у своїй засмальцованій розхристаній шинелі та м’якому капелюсі, настовбурченому на кущисті брови, і, не відповідаючи на привітання останнього: «Доброго дня, генерале, чим можу служити?», з похмурим виглядом опустився в крісло.

— Готуйтеся до шторму, капітане! (Так він завжди називав Ковпервуда.)

— А що сталося? — запитав той.

— Поки що нічого, але може трапитися. Хтось, не знаю ще хто,