Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

/Поліна/

Я сиджу на високому стільці в кав'ярні та просто плескаю віями, не можу вимовити жодного слова.

Красовський привів мене сюди сам. Цінник тут вражає, з моєю зарплатнею не розженешся. Але він обідає та сказав мені щось вибрати. Причому тоном, який не зазнає заперечень. Видно, що звик командувати в клубі. Не дивно, що там ходять такі вишколені помічники, які розточують посмішки фотомоделей. Чого не кажи, а та дівчина ні поглядом, ні ділом не показала, що зневажає мене за зроблене. Немов продана цнота – звичайна справа. Куди там звичайна! Дуже вигідна! Тому і з дівчатками вся сама чарівність.

Я взяла каву та тістечко, вдавши, що не помічаю докірливий погляд Красовського. З чого така щедрість?

Втім, про це я подумаю згодом.

Зараз у голові зовсім інша новина, яка не дає нормально дихати та зосередитись на розмові.

Сережки – подарунок клієнта. Ніхто не збирався мене підставляти та вимагати гроші. Почувши, як я вибачаюсь та тараторю, що нічого не брала, Красовський спочатку дивується, а потім навіть сердиться. Сірі очі темніють наче небо перед грозою. Я мимоволі стискаюся на стільці від страху, розуміючи, що навіть не зможу втекти, якщо що.

Але чоловік одразу бере себе в руки.

– Поліна, – у його голосі здається дзвін стали. – Ми не підставляємо тих, хто звернувся до нас. Ані дівчат, ані чоловіків. Я навіть не знаю, що сказати. Подібне може зруйнувати весь бізнес та протизаконно. Навіщо це нам?

– Вибачте, – лопочу я. – Вибачте. Але я злякалася. Адже ніколи й ніхто.

Він робить ковток еспресо, не відводить від мене погляду. Здається, я вся замерзла під ним.

– Наші клієнти – багаті люди, Поліно. Дуже багаті. Вони можуть дозволити собі зробити дорогий подарунок дівчині, що сподобалася. І це не рідкість.

Розгублено дивлюся на нього. Сподобалася? Він сказав «сподобалася»?

При спогаді про погляд бездонних чорних очей, від якого тільки одного всередині все закручується спіраллю бажання, про ніжні і в той же час вимогливі дотики, про міцного члена, що пронизує мене в даховому ритмі.

Серце б'ється швидше, на щоках розквітає рум'янець, губи пересихають.

І в цей момент я розумію, що мене уважно розглядає Красовський. Погляд прямий, впевнений, можна сказати… хижий.

Усередині все стискається, ніби у беззахисної лані перед тигром, що опинився за кілька кроків готовий кинутися на неї.

Але тут він переводить погляд на свій телефон, та я ледь чутно видихаю. Мене відпускає.

– Носіть сережки, Поліно, – глухо каже він. – Думаю, вам піде. І викиньте дурниці з голови. До того ж на вас чекають.

Почувши останнє, я здригаюсь і насторожено дивлюся на нього.

– Що ви маєте на увазі, Вадиме Вільямовичу?

– Ваша дитина, – вимовляє він, підзиваючи офіціанта.

Я завмираю знову. На цей раз накочує зовсім інший страх.

– Ви про нього знаєте?

– Ми перевіряємо всіх, хто приходить до клубу, – відповідає він, розраховуючись за обід. Я навіть не ризикую глянути, скільки грошей у його шкіряному портмоне – у мене ніколи такого не буде. – Я вже казав: нам не потрібні неприємності.

Після чого встає та бере свій портфель.

– Сподіваюся, ми всі прояснили. Бажаю гарного дня.

І більше нічого каже, прощається та залишає кафе. Насамкінець знову кидає той самий хижий погляд, від якого всередині все завмирає. Я так і сиджу на місці, не в змозі поворухнутися.

– Що небудь ще? – запитує офіціант.

Я мотаю головою:

– Ні, дякую.

Опускаю погляд на тістечко, до якого так і не торкнулася за всю розмову. Хочеться якнайшвидше бігти до Єгора, до лікарні, щоб повідомити, що я можу оплатити операцію, але розумію, що треба перекусити, інакше з голоду паморочиться голова – адже я нічого не їла досі.

Тому швидко накидаюся на тістечко – боже, як смачно! – та запиваю кавою. Після цього почуваюся набагато краще.

Життя налагоджується. В мене є гроші. Все пройшло добре. Я оплачу операцію. І подарунок…

Я засовую руку до сумки, дивлюся на гру світла на розсипу діамантів на золоті. Від краси "бантиків" просто захоплює дух. Навряд чи я зможу їх одягнути під свої дешеві сукні, але берегтиму під сімома замками. Зрештою знадобляться гроші на відновлення Єгора, тому мені буде що продати.

Серце болісно коле. Продавати таку красу не хочеться, але я розумію, що немає іншого виходу. Тому зітхаю, застібаю сумку та залишаю кафе.

Вже пристойно відійшовши від кафе та клубу, щоб бути спокійною, я дістаю телефон та набираю номер Євгенії Пилипівни.

– Доброго дня! – починаю з порога тараторити. – Це Поліна Кудрявцева. Я сьогодні привезу гроші на операцію Єгора.

У трубці оторопіле мовчання. Здається, ніхто не очікував такого результату. Але головлікар бере себе в руки і відповідає:

– Так, звичайно, Поліночко. Приїжджайте, ми на вас чекаємо.

Я кладу телефон, дивлюся на яскраве сонце та жмурюся.

Нічого, вище носа. У нас все вийде. Не буває безвихідних ситуацій.

І тут мене ніби пронизує струмом, спину починає поколювати. Таке буває, коли хтось свердлить тебе поглядом. Я хмурюсь, кручу головою, намагаючись зрозуміти, хто на мене може так дивитися.

Нічого не зрозуміло. Так, люди є, але кожен зайнятий своїми справами, до мене їм немає жодної справи.

Я вже вирішую, що все здалося, як раптово помічаю сірий позашляховик. Дорогий. Колір такий… асфальт після дощу. Агресивний бампер та повітряна решітка. Трохи витягнуті фари, що нагнітають відчуття, що машина, примружившись, спостерігає за тобою.

Я пересмикую плечима.

Ну, той що, що машина. Вона ж тут не одна!

Але в той же час не можу позбутися відчуття, що саме звідти за мною й стежать. На мить повертається паніка. Що, коли Красовський збрехав? Вирішив просто приспати мою пильність? І тепер на мене чекає щось страшніше, ніж судовий позов? Чи він сам не в курсі, і хтось веде свою гру?