Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Спитай, у який бік нам іти.

— Уже. Підемо завтра на захід, там ближче до цивілізації. До речі, десь там є будинок вашого друга Педро. Можемо зазирнути в гості.

— Не блазнюй.

— Не сердься. Ми тут так добряче погуляли, що про це теж складуть легенду. Тут у лісах іще кілька племен мочіка, є чанки й наска — все це залишки імперії інків. І всі вони пам’ятають свою історію краще, ніж ми — свою. У них дуже розвинені традиції, й одна з них — поклонятися Сонцю. Чорт, я повсякчас збиваюся на лекцію. Власне, суть одна: вони вирушають на пошуки іншого місця. Шаман каже, щоб ми не йшли до шосе, там повно солдатів. Він також чув про літак, що впав за горою.

— Швидко ж тут розходяться новини!

— Атож.

Весь цей час Ед сидить мовчки. Я навіть уявляю, що відбувається в його голові. Життя для нього не просто перевернулось, а розлетілося на дрібні скалки, і тепер він намагається якось стулити все докупи. Ні, любий, розбитого не склеїш. Треба почекати, доки відросте нове. Життя відростає, як хвіст у ящірки. Здавалося, вже на друзки розбилося, в душі порожнеча та суїцидальні бажання, а час мине — дивишся, щось нове. От тільки з кожним разом картина світу змінюється. Починаєш по-іншому ставитись до багатьох речей. Ми виростаємо з наших життів, як діти виростають з одягу. От і все. Та Ед цього ще, мабуть, не знає.

7

Колись давно мене витрусили з мого звичного життя — наче шкіру здерли. Ми з тіткою Розою зійшли трапом літака в Нью-Йоркському аеропорті. Боже милосердний, в мене очі розбіглися просто в приміщенні вокзалу. Доки тітка проходила митницю, доки турбувалася речами й документами, я зиркала по вітринах невеличких крамничок. Особливо мене збентежила одна, де блискотіла біжутерія. Та в нас немає грошей, я знаю. Треба, щоб тітка не помітила, як блискотять у мою душу всі оті брязкальця. Але ноги самі принесли мене туди. Хоч подивитись!

Молодий темношкірий продавець усе бачив і, мабуть, збагнув, що я за птах, тому посміхнувся мені звично і завчено. Я потім дізналася про ціну тих їхніх посмішок, а тоді просто посміхнулась у відповідь. Уявляю, який мала вигляд: у псевдошовковому платтячку фабрики «Більшовичка», у «цебівських» лакованих черевичках, які тітка Роза дістала мені на випускний, із бурштиновими сережками у вухах… І купа скляних блискіток за вітриною. Та щось, видно, таки було в мені тоді, бо він спитав мене:

— Як тебе звати?

Я вже знала англійську непогано (останній рік перед від'їздом тітка Роза, не покладаючись на шкільну програму, наймала мені репетитора), тож відповіла:

— Мене звати Вікторія.

Отакої вам, капіталісти. Вікторія — і не інакше.

— Я можу тобі допомогти?

Можеш, подумала я тоді. Подаруй мені цю крамничку. Я потім дізналась і про ціну цього їхнього питання — питання, на яке не чекають ствердної відповіді. Кожен сам собі. Закон джунглів.

— Дякую, ні.

І тоді він зробив те, чого ніхто потім не робив — ніколи. Він зняв з вітрини тоненький браслетик, зроблений зі скляних камінців — під діамант, — і простяг мені. На його долоні він блиснув, як моя радість.

— Із прибуттям.

Я взяла його. Потім я дізналась, що той браслет коштував менше за долар, та яка різниця! Не в тому справа. Він досі в мене є, я бережу його на згадку про свій приїзд і про того хлопця, що подарував мені радість. Хто може зрозуміти, якою дивовижею здалось мені, що все, абсолютно все лежить у магазинах — не за талонами, без черги, просто приходь і купуй, якщо маєш гроші. Тітка Роза працювала бухгалтером у крамниці на розі нашої вулиці, та то був нецікавий магазин: бляшані відра, лопати, мотузки… Не в тім річ.

Нас зустрічав цілий натовп родичів: якісь дивні дядьки, тітки, дебелі й галасливі, такі самі діти — чого вони припхалися такою купою? Я почуваюся зайвою, та тітка Роза не може допустити цього:

— А це моя Віка, дочка нещасного Давида.

Дядько Давид помер, я його навіть не пам'ятаю, але за документами, що дістала тітка Роза, я його дочка. То вже потім рідня розчовпала, що ніяка я не Давидівна, а просто приблуда в їхньому поважному єврейському сімействі, та було запізно.

— О! — те багатоголосе «о!» на висхідній ноті різонуло мені слух. — Дочка Давида! Розо, вона така гарна!

— От тільки не збагну, на кого вона схожа.

То сказала стара, котра до того стояла трохи осторонь. Я зустрілася з нею поглядом і вже знала, що нароблю їй стільки капостей, скільки зможу, як тільки випаде нагода.

Її невеликі темні очі уважно спостерігають за мною, обличчя, посічене зморшками, недобре та якесь відсторонене.

— Це Софія Йосифівна, сестра моєї бабусі. — Тітка Роза таки гарненько мене знає й помітила мою напругу. — Вона запросила нас до себе — на перший час.

— Мусить же про вас хтось подбати. Досить вереску, вони втомлені й голодні, і вони ніде не подінуться. Ще встигнете познайомитись.

Ми вантажимось у машини — їх теж багато, і я не вірю, що вони можуть належати цим людям. Де взяти аж таку купу грошей, щоб купити ці авто?

Я притуляюся до тітки Рози. Тільки вона здається мені надійною і звичною, решта світу пішла шкереберть. За вікном миготить місто, таке чуже й дивне, наче я потрапила на іншу планету. Власне, я ніде не була, крім нашого містечка та села, що там мали хатку. Та ще в Києві — тільки недовго, кілька днів. Але Київ не здався мені таким чужим. А тут…

Величезний білий будинок, схожий на палац культури. І тут мешкають усі ці люди? Овва, чи не жирно?

— Ходімо, — тітка Роза бере мене за руку. — Нічого, Віко, якось воно буде. Бачиш, який у Софії Йосифівни будинок? Ми поживемо тут, вона дозволила нам. Будь ласка, Віко, поводься гарно.

— Ти ж мене знаєш.

— Саме тому й прошу.

Наші речі вже стоять купою в холі. Я роззираюся. Оце так! Де там нашому палацу культури! Невже стара живе тут зовсім сама? Луснути можна! Тут самого прибирання до кінця життя вистачить, а ще ж сад, бачу, є.

— Capo, покажи гостям їхні кімнати, — бабця почувається, як риба у воді. — Хай Пітер допоможе перенести речі. Що ти робиш, дівчинко?!

— Роззуваюся. Де можна поставити взуття?

— Ніде. У нас це не заведено, затям.