Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Дух джунглів, Алла Сєрова 📚 - Українською

Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дух джунглів" автора Алла Сєрова. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 90
Перейти на сторінку:
Так само, як надівати лаковані черевики вдень. Роззуєшся нагорі, у своїй кімнаті. За годину буде обід, не спізнюйтесь. Усі зберуться вас вітати.

Оце так новина — ходити взутою по килимах! А прибирати хто все це буде? Добра хазяйка, нічого не скажеш. Ще й черевики їй мої не до шмиги! Чому їх удень не можна взувати? Щоб ніхто не бачив, чи що? Так вони ж імпортні, чеські, з бантиком, тітка Роза дістала через знайому у Райспоживспілці, десь на базі!

— Ваші кімнати в цьому крилі. Пітере, швидше неси валізи. Сара допоможе розпакувати.

— Ні, не варто, — спинила її порив тітка Роза. — Ми самі.

Служниця йде, гордовито труснувши плечима. Усе її коричневе личко говорить: дикуни і жебраки. Я не розумію. Я нічого не розумію. Відбувається щось дуже дивне.

— Віко, я прошу тебе… Доведеться трохи потерпіти, доки призвичаїмось.

— Я ж нічого не кажу.

— Я знаю, люба. Це я так, на майбутнє. Допомогти тобі з речами?

— Ні. Я сама.

Тітка Роза йде до своєї кімнати, а я озираюсь навколо. Кімната величезна, як уся наша колишня квартира. Велике ліжко, стіл, попід стіною шафа — довга, дзеркальна; туалетний столик, крісла, якісь пуфики, рожеві шпалери, полиці для книжок, телевізор… Я прочиняю двері до ванної кімнати й заклякаю. Я такого навіть уявити не могла. Обмацую рожеві кахлини, дзеркальні шафки, величезну ванну…

Іду до кімнати й розпаковую речі. Їх не так багато, бо вивезти не дозволили майже нічого. Улюблені книжки, кілька старих ляльок, дещо з одягу — це все. Книжок найбільше, ціла валіза, а ляльок я відвоювала в тітки Рози. Вони були зі мною завжди, і це було б зрадою — покинути їх напризволяще чи віддати комусь. Чиїсь чужі руки розпатрали б їх, не знаючи, які вони в мене хороші й розумні, як вони потішали мене… Ач, дурня якась, мені вже шістнадцять років, я вже маю атестат і не граюся ляльками. Ну, майже не граюся.

Я розставляю книжки на полиці, всаджую в крісло ляльок і розвішую свої сукні в шафі. Шафа така величезна, мій одяг по-сирітському тулиться попід стінкою.

— Як бідні родичі.

Якось воно само вихопилось. Ось воно, от що мені муляло весь час. Усі вони, хоч і посміхались, як жид на ярмарку, дали нам зрозуміти, що ми — бідні родичі. Але ж це анахронізм. У нас не заведено ділити людей на бідних і багатих… Стоп. У нас. Але ж я — не в нас. Тут усе по-іншому. Тут ми з тіткою Розою — бідні родичі, і та чортова негритоска вже дала нам це зрозуміти. Ось що мала на увазі тітка Роза, коли просила мене потерпіти. Кляті капіталісти! І чого нас із тіткою понесло сюди?

— Віко, за п'ятнадцять хвилин ми маємо спуститися.

То гукає мені тітка Роза. Отже, ми маємо робити все, як нам скажуть. Їсти, коли скажуть, спати, коли скажуть, одягати те, що скажуть. Ні! Я так не хочу. І начхати мені на стару, на тих товстих родичів, що голосять своє «о!», на все на світі. От тільки… тітка Роза просила трохи потерпіти.

— Гаразд. Я потерплю. Але тільки трохи.

Я кажу це лялькам, вони знайомо та співчутливо дивляться на мене. Отак, дівчатка, вскочили ми в халепу.

Святковий обід на честь нашого приїзду просто вразив мене, мабуть, ще й тому, що я так нічого й не з'їла. Це зовсім не те, до чого я звикла. Спочатку вони всі молилися, це ж треба — молилися! Та нехай як знають, мені все одно. От тільки стара помітила, що я не молюсь. Я зустрілася з нею очима, і вона зрозуміла, що я не робитиму цього, хоч на шматки мене ріж. Думаю, це їй не сподобалось.

Усі вони жваво говорять між собою, звертаються до тітки Рози, до мене, та я затято мовчу. Тітка Роза цю кашу заварила — от хай і сьорбає тепер усіх оцих дурнуватих родичів повною ложкою. Тому я потай вибралася з-за столу і дременула до дверей. Хай їм чорт, намахані якісь.

Мені хочеться спати, та я йду до дверей, що ведуть у сад. Уже темненько, тому я просто сідаю на сходах за великою діжкою з якимось деревцем. Коли все це скінчиться?

— Фіоно, любонько, насправді ми повинні радіти, адже родина об'єднується.

То якийсь чоловік говорить жінці — я чую, вони стоять трохи позаду, а мене не бачать, бо я за діжкою.

— Родина? Морісе, не говори дурниць! Ти бачив дівчинку? У неї такі очі, що мороз іде поза шкірою. Така насуплена, не посміхнеться, сидить, мовчить і дивиться затято. Мала комуністка!

— Люба, вона просто дитина. І не забувай, звідки вона приїхала! Усе владнається, я певен. Це ж тільки перший день, дівчинка просто розгубилась. А Роза дуже мила.

— Так, Роза приємна. А от дівчинка… Морісе, я не дозволю Дженні спілкуватися з нею, чуєш? Я забороняю! Хто-зна, чого вона від неї набереться.

— Ти, як завжди, перебільшуєш, але…

Розмова лине кудись далі, бо вони йдуть до кімнати. Я навіть не озвіріла. Власне, я зрозуміла: я не знаю ще, чого хочу, але напевне не хочу, аби мені вказували, що робити. То був довгий день, можете мені повірити.

— Дівчинка має йти до коледжу.

Стара дивиться на мене холодно й осудливо. Ще б пак!

— Але вона вже має середню освіту! Їй треба до університету, — тітка Роза нестямиться. — Я рано віддала її до школи, вона вже отримала атестат.

— Ти не розумієш, Розо. Вона має стати тут своєю, врости в оточення, тому нехай іде до коледжу. Університет — це надто дорого, треба подивитись, чи здатна вона вчитися, нема чого даремно витрачати гроші. А там видно буде. Я тобі раджу, як краще, Розо. Дівчинка мусить відвідувати коледж, інакше вона не освоїться. Нехай спілкується з дітьми, швидше зрозуміє, що до чого. Розо, я розумію, що вам важко, і я намагаюсь полегшити вам життя, як можу. Тому сьогодні поїдемо по крамницях. Того одягу, що ви привезли, носити не можна. А завтра прийде викладач — я найняла для вас, аби ви обидві позбулись акценту. І строк у вас — місяць, юна леді, бо скоро почнуться заняття в коледжі. Машину я тобі придбаю.

— Машину? Але вона не вміє водити!

— Дурня, Розо! Усі вміють водити!

— Але ми — ні. Ми ніколи не мали машини.

— Так, звичайно, — стара на мить замислилась. — Гаразд, це все можна вирішити.

День ми вбиваємо у

1 ... 26 27 28 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух джунглів, Алла Сєрова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дух джунглів, Алла Сєрова"