Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Яка ти дивна дівчинка! Ти зовсім не радієш новим речам?

— Вона просто ще не звикла, — тітка Роза намагається якось залагодити напругу. — Віко, чого ти? Софія Йосифівна від щирого серця так багато робить для нас!

— Так, дякую.

Здається мені, в неї замість серця — скарбничка. Така, знаєте, глиняна скарбничка у вигляді поросяти: кинеш копійку — дзенькне, ото й усі порухи душі.

— Твоє шмаття я наказала Сарі викинути.

Я озираюсь по кімнаті. Книжки на місці, а де мої ляльки?

— Де ляльки?

— Які ляльки? — стара зводить брови. — Ах, ті потвори? Мабуть, Сара викинула…

— Куди?

— Віко, що сталося?

Тітка Роза намагається заспокоїти мене, та дарма. Мої ляльки — потвори? І їх викинули на смітник, як непотріб?!

— Capo, куди ти поділа ляльок нашої юної леді? — стара огидно всміхається.

— Викинула, як ви наказали, місіс Левін. Сміттярі щойно поїхали.

Вона дивиться на мене насмішкувато і зверхньо, а я вже знаю: їм обом, і старій, і цій чорнопикій, не буде тепер спокою. Я зроблю все, аби отруїти їхнє життя.

— Зрештою, такій великій дівчинці ляльки не потрібні, але якщо хочеш — купи собі інших.

— Віко, будь ласка…

Ні, тітонько, терпець урвався. Вона зробила це навмисне, ця баба. Вона навмисне зробила мені боляче. І ми обидві це знаємо. І вона знає, що ми знаємо.

— Вона це навмисне зробила, — я притискаюсь до тітки Рози. — Ти ж знаєш, що навмисне?

— Так.

Ніч чужа й холодна. І мені незатишно тут. Мені скрізь незатишно.

— Єдине, чого вам треба навчитися, юна леді, так це посміхатись, — стара прискіпливо розглядає мене. — А так — усе гаразд. Гадаю, в коледжі тобі сподобається. І не обов'язково розповідати всім, що ти з Росії.

— Я їм скажу, що приїхала з Китаю.

— Повір мені, навіть це буде для тебе краще.

Вона таки мала рацію. Але посмішку я залишу собі, хай там що. Я не буду грати за твоїми правилами, стара падлюко. Я просто вдаватиму, а коли ти перестанеш шпигувати за мною, начувайся. Тоді я вдарю — туди, де тобі найбільше болітиме. Гадаю, до того часу я вже знатиму, де саме. Я теж придивлятимусь до тебе, місіс Левін. І твоя служниця теж дістане свою частку, будь певна.

До коледжу повіз мене Пітер. Темношкірий, молодий і гінкий, він видався мені інопланетянином. Власне, таким він і був. Я сиджу на задньому сидінні, а він мовчки веде машину. Я позираю у вікно, дивлюсь на водія у дзеркало заднього виду, дратуюсь, а він мовчить, ніби кам'яний. Машина гальмує — великий світлий будинок, юрба підлітків… Чорт, як це могло зі мною статися? Те, що відбувається, зовсім не схоже на реальність, і я не хочу виходити з машини.

— Приїхали, мем. Після уроків я чекатиму на вас тут, на цьому місці.

Я мовчки відчиняю дверцята. Мовчав дорогою — і я тобі тепер ні пари з уст.

— Хай щастить…

Я хряскаю дверцятами. Плювати мені на твої побажання. Ти такий самий, як і Сара. Я вас усіх ненавиджу й дістану, рано чи пізно. Ви ще знатимете Віку, гарненько знатимете! Усі ви! Ненавиджу!

… — Ти нова? Як тебе звати?

Вона білява, з дрібними кучерями й густо нафарбованими віями, тонка, довгонога і схожа на ляльку. На ній така сама картата спідниця, що й у мене, біла й помережена блузка.

— Мене звати Геттер Дан. А ти?..

— Вікторія Величко.

Я вже звикла до так званої американської англійської. Вони тут не дуже шанобливо ставляться до побудови фрази.

— Чудово, Торі. Я бачила тебе на тому тижні в директора, тебе привозила бабуся, так? Звідки ти приїхала?

— З Марса.

Мені зовсім не хочеться говорити з цим дівчиськом. Вона дратує мене, як дратує мене коледж і те, що я змушена знову сідати за парту. Я не хочу заходити тут подруг. На мене напала та моя впертість, коли я все роблю навпаки, навіть не на користь собі, аби тільки дошкулити навколишньому світові.

— З Марса? О! А в якому штаті це місто?!

Спочатку я думала, що вона жартує. Я тоді ще не знала, що освіта в тутешніх школах зовсім не така всебічна, як у наших.

— У Техасі.

— О! Як цікаво! Ходімо, я познайомлю тебе з усіма.

— Гадаю, не варто. Якось воно владнається.

Я йду до класу, вона дріботить поряд і цвіркоче, цвіркоче, та я не дослухаюся. Мені хочеться взяти автомат і стріляти в юрбу, що котиться широким коридором, стріляти, аж доки не клацне порожній магазин…

— Які ти відвідуватимеш курси?

— Не знаю. Десь тут маю розклад. Ось…

— О! Хімія? Її веде містер Беннет. Тоді тобі туди, нагору. Зустрінемось на наступному уроці, на англійській літературі у міс Гелм. Бувай, Торі.

Так із Віки я стала Торі. Наука була просто дитячим садком, а колеги — невихованими дикунами. З першого уроку я вже знала, що нудитимусь. У моїй школі всі предмети викладали ширше й ґрунтовніше, а питали суворіше. Одна вчителька хімії Софія Яківна була варта всього вчительського колективу коледжу Рузвельта, до якого мене послала стара відьма Левін.

… — Якась вона дивна.

— Це її справа, хоча я згодна, вона дивна.

Це про мене. Я стою в кабінці туалету і слухаю, як колежанки миють мені кісточки.

— Ти помітила, вона ні з ким не хоче спілкуватися?

— А вчора мало не побила Пеґґі, коли та щось у неї запитала…

— А ти помітила, що….

Розмова покотилася за двері, я помила руки й подалася слідом.

— Міс Величко, будь ласка, ходімо зі мною.

Це Діана Броуді, психолог. Огрядна, в окулярах, посміхається, як крокодил. Вона мене дратує, як дратує все навколо.

— Я спостерігала за вами два місяці.

Невже я тут тільки два місяці? Мені здається, що минули роки…

— Мені здається, вам потрібна допомога. Не хочете про це поговорити?

— Про що?

— Я думаю, ви ніяк не адаптуєтесь, але ви й не докладаєте до цього жодних зусиль. Вам слід…

Ніхто не буде мені казати, що слід, а що не слід. Тим паче ця товста потороча. Я абстрагуюся від неї. Я це вмію — не чути, що мені говорять. Це так, наче повертаєш вимикача в голові. Клац — і все, ти наодинці із собою, а весь світ хай викльовує собі печінку, намагаючись достукатись до тебе. Я не хочу