Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Торі, ви розумієте мене?

— Так.

— Тоді домовмося: ви приходитимете до мене щовівторка, після уроків.

— Навіщо?

— Аби я могла допомогти вам адаптуватись.

— Гадаю, це зайве. У мене все гаразд.

Я беру сумку з книжками і йду до дверей.

— Я думаю, ваша бабуся буде незадоволена…

— Вона не моя бабуся.

У машині я мовчу. Це в нас із Пітером тепер така гра — мовчати. Ми просто зустрічаємось поглядами в дзеркальці заднього виду, час від часу, і мовчимо. І тільки зранку він говорить мені оте: «Хай щастить!», як у перший день, а я затято хряскаю дверцятами машини. Та сьогодні щось змінилося.

— Місіс Левін сьогодні дуже сердита, мем.

Я мовчу. Місіс Левін завжди сердита, мені начхати на це.

— Сара казала, що дзвонила якась Діана Броуді. Мем, ви мене чуєте? Сара казала, що…

—І що з того?

— Гадаю, будуть неприємності.

— Наприклад, які? Мене битимуть, поставлять у куток чи замкнуть у темному підвалі разом із щурами й кістяками інших бідних родичів?

— Що ви! — Пітер загальмував і машина стала. — Ні, як ви… А, це такий жарт, я зрозумів. Просто я вирішив, що ви маєте про це знати.

— Чому?

— Тому що… мені здається, що…

— Що?

Він нарешті обертається до мене. Наші очі зустрічаються. Чорт, я щось пропустила у своїй картині світу. Наприклад, Пітера.

— Скажи мені, Пітере.

— Мені здається, що ви тут не дуже щасливі. Тому… Сара каже, що…

— Мені все одно, що говорить Сара. Чому тебе це обходить?

— Я… я просто вирішив, що…

Його погляд стає нещасним. Мене це страшенно тішить, не знаю чому.

— Спочатку нам сказали, що приїдуть родичі з комуністичної Росії. Ми не любимо комуністів, ні, мем, зовсім не любимо. А потім приїхали ви. Сара розказувала, що ви не молитесь, не ходите до церкви, що ви… Власне, це не суттєво. Але ж у мене теж є очі, от я й дивився, возив вас і дивився… У вас немає зла, а місіс Левін, вона… не дуже добре чинить із вами. Я так думаю, мем.

— Он як… Що ж, дякую тобі, Пітере.

— Ви називайте мене Пітом.

— Добре, Піте. І що мені тепер робити? Як ти думаєш?

— Я?! Я… не знаю, мем. Я просто водій, я…

Усе ясно. Він не чекав, що я спитаю поради. Він не сподівався, що мене зацікавить його думка, бо він просто водій. Яке дикунство!

— Дякую, Піте.

Ми рушаємо і знову мовчимо. Оксамитові Пітерові очі такі нещасні та співчутливі, а мені чомусь хочеться плакати, бо з-посеред картонних, фальшиво усміхнених людців проглянуло живе обличчя. Може, я чогось не розумію… Навіть багато чого не розумію.

— Гадаю, вам не треба сперечатися з хазяйкою, мем.

— Що?

Я навіть не завважила, що він усю дорогу думав, як мені допомогти. Що ж, це навіть цікаво.

— Я про ваше запитання. Хазяйка не зла, але не любить, коли їй суперечать.

—І не терпить мене.

— Так, мабуть. Я не знаю чому але схоже на те. Сара каже, що…

— Що мене всі не терплять.

— Так. Але я з цим не згоден. Мине якийсь час, люди ж мають очі, кожен складе свою думку, от як я. Але хазяйка, місіс Левін, вона… гадаю, вам краще… не суперечити їй.

Я й не суперечу. Я просто затято мовчу і дивлюся на неї, не відводячи погляду. Я не чую, що вона говорить. Я не хочу її чути. Тітка Роза сидить бліда й розгублена, а я зловтішаюсь: маєте, обидві. Стара упирка пропікає мене поглядом, а мені весело — давай, відьмо, станцюй для мене! Я тобі пригадаю своїх ляльок. Тобі і твоїй чорнопикій Сарі.

— Тітонько Софіє, може…

— Мовчи, Розо. Ти не розумієш. Вона не зможе стати тут своєю, якщо так поводитиметься. Діана каже, що вона ні з ким не хоче знатися, що вона агресивна й зарозуміла. І не прагне жодної допомоги. То скажи мені, навіщо я витрачаю гроші? Уперте дівчисько, ти гадаєш, що хтось інший платитиме за твою освіту? А без освіти з тебе буде офіціантка! Розо, ти маєш пояснити їй.

— Так, тітонько…

— Гаразд. Іди до себе, Торі.

Я йду сходами нагору і натикаюся на Сару. На її обличчі написана така зловтіха, що я мимоволі стискаю кулаки. Але мовчки проходжу повз служницю і замикаюсь у кімнаті. Хай йому чорт!

— Віко, можна до тебе?

Тітка Роза нещасна й винувата. Мені шкода її, страшенно шкода, але ж вона сама заварила цю кашу. І ось тепер маємо!

— Віко, я гадаю, нам треба їхати звідси.

Я вражено дивлюсь на неї.

— Я думала, тут тобі буде краще. Тітка багата, до того ж зовсім сама, тож ти не знатимеш ні в чому нестачі, але якщо так стоїть питання, то нічого цього не треба. Я влаштуюся на роботу, ти довчишся — зрештою, якось воно буде.

— Так. Я маю збиратися?

— Сьогодні ще ні. Я винайму квартиру, розпитаю про роботу, влаштую тебе в інший коледж — цей надто дорогий…

— Добре.

— Сьогодні в тітки будуть гості. Приїдуть родичі, то…

— Я не хочу нікого бачити. Залишімося тут, удвох! Почитаємо, пограємо в лото… як колись.

— Віко…

— Ти маєш рацію, нам справді треба тікати звідси. Тоді нам ніхто не вказуватиме, що робити. Мені набридло, розумієш? Якщо ми залишимось тут, я втну їй щось таке, особливе, хочеш? Щоб їй аж у носі закрутило. Мені все одно, де бути, аби з тобою, але ж ти теж нещасна тут, я бачу!

— Віко, любе моє дитя…

— Я вже не дитя, хоч мене й нарядили в кретинську картату спідничку. І я не дозволю старій потворі робити тебе нещасною!

Я люблю, коли тітка Роза обіймає мене. Вона тепла й затишна, від неї пахне знайомими парфумами, я почуваюся щасливою… І не дозволю нікому все мені зіпсувати!

— Це моя небога Роза і її дочка Вікторія.

Якщо хтось із них мене ще не роздивився, то мають нагоду. Плювати, це вже востаннє.

— Місіс Левін, ваша онука просто красуня.

Це та, що говорила про мене гидоту тоді, в той перший вечір. Я вже давно помітила, що